Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я мав відчуття, що вже знаю відповідь, але не зможу припасувати її кудись, поки не поставлю правильного запитання.

Досить. Я не зможу просунутися далі. Те, що вона знає про моє походження з Дворів Хаосу, нікуди мене не веде. Мабуть, вона знає і про те, що я пов’язаний з Амбером, але я теж не бачу, як це може впливати на події.

Отже, варто відкласти цей факт і повернутися до нього згодом. Я маю обдумати ще купу важливих речей. Принаймні тепер у мене виникло чимало нових питань, які можна буде поставити їй, коли ми зустрінемося наступного разу. А я не сумнівався, що ми з нею ще зустрінемося.

Тоді мені на думку спало ще дещо. Якщо вона й насправді захищала мене, я цього не помічав. Отримав від неї купу інформації, можливо, й правдивої, але перевірити яку я був не в змозі. Починаючи з того часу, як вона телефонувала й чатувала на мене в Нью-Йорку, і закінчуючи вбивством мого єдиного джерела інформації у Смертельному провулку, від неї було більше клопоту, ніж користі. Можна було припустити, що вона з’явиться знову й ускладнить мені життя своєю допомогою у найневчасніший момент.

Тому, замість готувати вступне слово для звіту Рендомові, я упродовж наступної години розмірковував над природою істоти, здатної переселятися в інших людей і заволодівати ними. Схоже, є не так багато способів це робити, і я швидко звузив поле пошуків, пригадавши все, що мені відомо про неї, та застосувавши прийоми, яких мене навчив мій дядько. Потім звернувся до сил, які могли стати мені в пригоді.

Мене цікавили тонічні вібрації, що супроводжують різні аспекти цих сил. Звісно, діяти в лоб ефектно, але марнотратно й дуже виснажує оператора, не кажучи вже про естетичний бік. Краще підготуватися заздалегідь.

Після кількох спроб мені вдалося виявити ключові звуки і скласти з них заклинання. Сухай, мабуть, зробив би його ще коротшим, проте тут також діє закон спадної віддачі[59], тож я розрахував необхідний мінімальний обсяг, аби заклинання діяло, якщо я не помилився зі самого початку. Отже, перевірив його та відредагував. Вийшло воно довгеньким — відразу таке не відтарабанити, а надто поспіхом; а я, найімовірніше, поспішатиму. Перевіряючи його, вирішив, що трьох ключових слів мені вистачить, але додати четверте не буде зайвим.

Викликавши Лоґрус, я вставив свій язик у його рухливий орнамент. Після цього промовив заклинання, повільно й чітко, пропустивши чотири ключові слова, які сам обрав. Доки лунали слова, дерева навколо мене завмерли, а заклинання повисло переді мною зім’ятим метеликом зі звуків та кольорів, який потрапив у павутиння мого бачення Лоґрусу. Тепер заклинання прийде до мене, коли я промовлю чотири пропущені слова.

Я відігнав бачення й відчув, як розслабився мій язик. Тепер не тільки вона здатна на прикрий сюрприз.

Відтак зупинився ковтнути води. Небо почало темнішати, навколо ожили лісові шерехи. Міркуючи про те, чи виходили на контакт з Рендомом Фіона та Блейз і що поробляє Білл у місті, я прислухався до скрипу та перестуку одна об одну гілок у кронах. Зненацька відчув, що за мною спостерігають. Це не було холодне уважне придивляння крізь Козирі, ні; чітке усвідомлення, що на мене дивляться очі. Я здригнувся. Після всіх цих роздумів про ворогів...

Поклавши руку на ефес меча, я простував далі. Ніч ледь розпочалась, і попереду чекало більше миль, аніж залишилося позаду.

Насторожено протинав я темряву, але не чув і не бачив нічого підозрілого. Може, я помилився, оцінюючи наміри Джасри, Шару й навіть Люка? І просто зараз мене переслідує зграя найманих убивць? Час від часу я натягував повіддя і мить чи дві сидів нерухомо, прислухаючись. Але жодного разу не почув чогось незвичного, чогось такого, що видавало б переслідування. Згадав про блакитний ґудзик, що лежав у моїй кишені. Може, це він діє як маяк для зловорожих посланців чаклуна? Не хотів викидати цю річ, бо відчував, що його використання можуть бути цікавими. Крім того, якщо ґудзик уже залишив на мені свою мітку, що цілком можливо, я нічого б не виграв, позбувшись його тепер. Мав намір сховати його десь, а вже потім звільнитися від його вібраційного сліду. А доти робити щось із ним було б нерозумно.

Небосхил дедалі темнішав, і на ньому замиготіли перші зірки. Тепер ми з Димом просувалися ще повільніше, хоча шлях залишався досить уторованим і я добре розрізнював його бліду смугу та міг не боятися раптової завади. Праворуч від мене проухкала сова, а за мить я побачив, як її темний силует промайнув між деревами, не дуже високо. Це була б чудова ніч для мандрівки верхи, якби я сам не вигадував собі привидів та не пускав їх собі по п’ятах. Запахи осені та лісу завжди приваблювали мене, і я вирішив, що коли пізніше розкладатиму невеличке вогнище, неодмінно підкину до вогню трохи сухого листя заради незрівнянного гіркого аромату.

Повітря було чистим та прохолодним. Навколо панувала тиша, порушувана хіба що стукотом копит, нашим диханням та гудінням вітру. Так тривало, доки ми не сполохали оленя, і певний час я чув тріск гілок та шурхіт опалого листя, що позначали його панічний відступ, але незабаром цей шум стихнув. Трохи згодом ми перетнули струмок, проїхавши невеличким, проте міцним дерев’яним містком, і жодний троль не спитав у нас мита. Після цього шлях почав забирати вгору, повільно, однак безперестанно. Тепер крізь мереживо верховіття просвічували численні зірки, і жодної хмаринки я не помічав. Ми піднялися вище, й листяні дерева почали поступатися місцем хвойним. Тут вітер сильніше давався взнаки.