Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Мабуть, саме це я чув уночі, — зауважив. — Іще подумав, що то схоже на собачі бої.

— Коли це було? — спитала вона.

— Трохи згодом після того, як ти пішла. Я вже починав засинати.

Раптом вона повелася дивно. Стала на коліна, нахилилась низько і взялася обнюхувати слід.

Коли підвелася, я побачив, що Вінта дещо здивована.

— Що ти знайшла? — запитав її.

Вона покрутила головою, дивлячись на північний схід.

— Точно не знаю, — мовила після невеличкої паузи, — але, здається, воно пішло в той бік.

Я обстежив землю в напрямку, який вказала Вінта, рухаючись уздовж ледь помітного сліду. Справді, сліди й далі тягнулися на північний схід, але за кількасот футів я їх загубив, бо гай закінчився. Довелося повернутися назад.

— Гадаю, один із псів напав на інших, — припустив я. — Нам краще знайти палицю та вирушати назад, поки наш сніданок не вистиг.

Коли ми повернулися до будинку, я дізнався, що Люкові вже віднесли їжу. Я вагався, як мені вчинити. Хотілося, прихопивши сніданок, теж піднятися нагору та приєднатися до Люка, щоби продовжити нашу з ним розмову. Але, в такому разі, Вінта піде зі мною, а в її товаристві така розмова, хоч би там як, не відбудеться. Тоді й із нею за сніданком мені також не переговорити. Тому доведеться поснідати вдвох із Вінтою, а це означатиме, що Люк перебуватиме наодинці довше, ніж я хотів.

Тому я пішов за нею, коли вона сказала: «Поїмо ось тут», — і завела мене до великої зали. Я здогадався, чому Вінта обрала саме це приміщення: бо відчинене вікно моєї кімнати виходило на патіо, і Люк міг почути нашу розмову, якби ми влаштувалися на сніданок там.

Ми сіли скраєчку довгого столу з темного дерева, і нам подали сніданок.

Коли знову залишилися самі, Вінта спитала:

— Що ти збираєшся робити тепер?

— Ти про що? — перепитав я, смакуючи виноградним соком.

Вона подивилася нагору.

— Про нього, — мовила. — Забереш його до Амбера?

— Це здається логічним вчинком, — відповів я.

— От і добре, — погодилася вона. — Мабуть, тобі варто незабаром переправити його туди. У палаці є пристойні фахівці з медицини.

Я кивнув.

— Так, є.

Ми трохи поїли мовчки, тоді вона уточнила:

— Ти так і збираєшся зробити, правда ж?

— Чому питаєш?

— Бо вчинити інакше було б дурістю. Зрозуміло, що Люк не хоче потрапити до Амбера. Отже, намагатиметься вмовити тебе на щось інше — таке, що дасть йому певну свободу, доки він одужуватиме. Ти ж знаєш, як він уміє вішати локшину на вуха. Будь-яку маячню зможе подати так, наче це чудова ідея. Ти маєш пам’ятати, що він ворог Амбера, і коли Люк зможе знову діяти, він тебе позбудеться.

— У цьому є сенс, — мовив я.

— Я ще не закінчила.

— Хіба?

Вона посміхнулась і знову поклала собі до рота щось, аби змусити мене чекати на продовження. Нарешті сказала:

— Він навмисне прийшов саме до тебе. Міг заповзти в будь-яку з безлічі схованок і зализувати там рани. Але він обрав тебе, бо йому щось від тебе потрібно. Так, він ризикує, але все прорахував. Не ведися на це, Мерлю. Ти йому нічого не винен.

— Не розумію, чому ти вважаєш мене неспроможним подбати про себе, — відповів я.

— Я такого ніколи не казала, — заперечила вона. — Але деякі рішення мають бути дуже точно збалансованими. Будь-яка зайва дрібка, покладена на терези, може змінити геть усе. Ти знаєш Люка, однак я теж його знаю. Наразі не резон давати йому лазівку.

— Це в тебе пунктик, — відповів я.

— Отже, ти вирішив надати йому те, чого він прагне!

Я посміхнувся й відсьорбнув кави.

— Чорт забирай, він тільки недавно отямився і ще не встиг нічого мені запропонувати. Я в курсі того, про що ти кажеш, але хочу знати, що він замислив.

— Я ж не кажу, що ти не мусиш спробувати дізнатись якомога більше. Лише хотіла нагадати тобі, що розмовляти з Люком — інколи те ж саме, що спілкуватися з драконом.

— Ще б мені не знати...

— І що більше ти чекаєш, то важче воно буде, — додала Вінта.

Я зробив великий ковток, а вже тоді запитав:

— Він тобі подобався?

— Подобався? — перепитала вона. — Так. Він і досі мені подобається. Але зараз це неважливо.

— Не впевнений, — кинув я.

— Що хочеш сказати?

— Ти не нашкодиш йому без вагомої на те причини.

— Так, я цього не зроблю.

— Наразі він не є для мене загрозою.

— Схоже, так.

— Припустимо, я залишу його тут, під твоєю опікою, а сам вирушу до Амбера — пройти Лабіринт та підготувати там усіх?

Вона енергійно крутнула головою:

— Ні! Я не візьмуся... Не можу цього разу перебрати на себе відповідальність.

— Чому?

Вона завагалася.

— І, будь ласка, не кажи знову, що ти не можеш мені відповісти, — продовжив я. — Знайди спосіб сказати те, що ти можеш сказати.

Вона почала говорити, дуже повільно, наче ретельно добираючи кожне слово.

— Тому, що для мене важливіше наглядати за тобою, а не за Люком. Тобі все ще загрожує небезпека, незрозуміла для мене, хоча, схоже, вона більше не виходить від нього. Охороняти тебе від цієї незнаної небезпеки — завдання, що має вищий пріоритет, аніж пильнувати його. Ось чому не можу залишатися тут. Якщо ти повернешся до Амбера, я теж повернуся туди.