Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— А цей тип колись чіпляв на себе синю маску під час роботи?

— Мене можеш навіть не питати. Я нічого не знаю про його методи. До того ж, не варто заглиблюватись у теоретичні питання, а то вона буде тут перш ніж ми закінчимо. І взагалі, може, нам краще забратися звідси просто зараз, а решту я розповім тобі згодом.

— У жодному разі! — заперечив я. — Ти, як сам сказав минулого вечора, мій в’язень. Я був би повним ідіотом, якщо б дозволив тобі піти звідси, не дізнавшись до біса більше, ніж знаю наразі. Ти є загрозою для Амбера. Та клята бомба, яку ти швиргонув на нас під час похорону, була цілком реальною. Гадаєш, я дам тобі змогу завдати нам нового удару?

Він посміхнувся, але посмішка швидко залишила його обличчя.

— І чому ти народився сином Корвіна? — мовив Люк. Подумавши, він запитав: — Якщо я дам слово честі, цього тобі вистачить?

— Не знаю. Якщо мої дізнаються, що ти був у мене в руках і я тебе відпустив, то не обберуся клопоту. І на яких умовах ти пропонуєш дати слово? Чи присягнеш відмовитися від своєї війни проти Амбера?

Він закусив губу.

— Я просто не можу цього зробити, Мерлю.

— Ти не все мені кажеш, чи не так?

Люк кивнув. А тоді раптом знову усміхнувся.

— Але зроблю тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

— Люку, навіть не намагайся випробовувати на мені свої комівояжерські штучки.

— Дай мені лише хвилинку, добре? І ти зрозумієш, чому не можеш відкинути мою пропозицію.

— На це я не клюну, Люку...

— Лише одну хвилину. Шістдесят секунд. А коли закінчу говорити, можеш відмовитися.

— Добре. Я слухаю.

— Так ось. Я маю певну інформацію, життєво важливу для безпеки Амбера, і певен, що ніхто тут про неї й не здогадується. Допоможи мені, — і вона твоя.

— Чого б це ти раптом захотів ділитися з нами такою інформацією? Це ж наче на шкоду твоїм власним позиціям...

— Я не хочу, і це справді мені на шкоду. Але то все, що я маю, аби укласти з тобою угоду. Допоможи мені злиняти звідси до місця, яке я обрав, бо там час плине настільки швидко, що за місцевим часом Вежі я оклигаю за якусь добу.

— І за амберським часом — теж, наскільки розумію.

— Точно. Ну, тоді... Ой... от лайно...

Він упав на ліжко, вчепившись у груди здорового рукою, й застогнав.

— Люку!

Підвівши голову, він підморгнув мені, скосив очі на двері й застогнав іще голосніше.

За мить у двері постукали.

— Заходь, — сказав я.

Вінта ступила до кімнати й обвела поглядом нас обох. Якусь мить, здалося мені, вона дивилася на Люка зі справжньою турботою. Потім підійшла до ліжка та поклала руки йому на плечі. Так простояла близько пів хвилини, а тоді виголосила:

— Ти житимеш.

— Наразі, — відповів Люк. — Навіть не знаю, добре це чи погано. — Раптом обійняв її здорового рукою, притягнув до себе й поцілував. — Привіт, Ґейл, — сказав. — Давно не бачилися.

Вона забрала руки не так швидко, як могла б.

— Тобі, здається, вже краще, — зауважила, — і, бачу, Мерль про тебе добре турбувався. — Легка посмішка ковзнула по її губах, а тоді вона мовила: — Й справді, давно, сліпий і глухий спортсмене... Ти все ще любиш окату яєчню?

— Еге ж, — підтвердив Люк. — Але не з шістьох яєць. Мабуть, сьогодні вистачить двох. Кепсько почуваюся.

— Гаразд, — сказала вона. — Ходімо, Мерлю, мені потрібні твої поради.

Люк виразно подивився на мене, без сумніву, побоюючись, що вона захоче погомоніти зі мною наодинці саме про нього. Я сумнівався, чи варто залишати його без нагляду, навіть попри те, що всі його Козирі були у мене в кишені. Не знав точно, на що він спроможний, а його наміри для мене й узагалі були загадкою. Тому не пішов за нею.

— Може, комусь варто залишитися біля пораненого, — зауважив я.

— Нічого з ним не станеться, — сказала вона. — Тимчасом мені потрібна твоя допомога, якщо не хочу лякати слуг.

З іншого боку, може, вона хоче повідомити мені щось важливе...

Я знайшов сорочку і натягнув її, пригладив рукою волосся.

— Добре, ходімо, — сказав. — Ми ненадовго, Люку.

— Агов! — озвався він. — Подивися там, чи не знайдеться для мене ціпок абощо... чи, може, виріж мені якусь тростину...

— Ти не надто квапиш події? — застерегла Вінта.

— Ніколи не можна знати напевне, — відказав Люк.

Отже, прихопивши свій меч, я пішов за Вінтою. Коли ми спускалися сходами, мені спало на думку, що будь-хто з нас, залишившись удвох з одним із нашої трійці, зможе сказати щось про відсутнього.

Щойно ми відійшли настільки, що Люк не міг нас почути, Вінта зауважила:

— Він ризикував, звернувшись до тебе.

— Так.

— Тобто, справи у нього були кепські, якщо тільки від тебе він міг чекати допомоги.

— Погоджуюся.

— Але, гадаю, йому потрібно ще щось, окрім місця, де він може переховатися.

— Можливо.

— Якого чорта — «можливо»?! Він уже мав попросити тебе про щось.

— Може, й так.

— То попросив чи ні?

— Вінто, очевидно, ти уже розповіла мені все, чим мала намір зі мною поділитись. Я зробив так само. Ми квити. Я не мушу тобі нічого пояснювати. Якщо захочу повірити Люкові, то так і зроблю. Але я ще нічого не вирішив.