Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
Таким чином, внаслідок перемоги у двох східних війнах, першої проти ЗУНР (1918–1919), а другої проти більшовицької Росії (1919–1920), Польща приєднала Галичину та більшу частину Волині. Це був елемент нового післявоєнного європейського територіального впорядкування, яке у Східній Європі було позначене творенням менших держав із великих. Ці територіальні зміни зазвичай розглядаються як «версальські», хоча східні кордони визначались силами, які перебували поза контролем Антанти. Як і завжди під час перемальовування карт, потрібно зупинитися й уважно поглянути на старі імена у нових обставинах. «Волинню» називалося середньовічне князівство, край Великого князівства Литовського, польське воєводство Речі Посполитої й губернія Російської імперії. У 1921 р. незалежна Польща отримала більшу частину цієї губернії, хоча не всю. Решту історичної Волині з радянського боку поділили Київська та Вінницька області Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР, з 1937 р. — Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР). Те, що Радянський Союз, створений у 1922 р., включав радянську Україну, було найважливішим результатом спроб створення незалежної української держави у 1918–1920 рр.[250] У складі міжвоєнної Польщі «України» формально не існувало, але було «Волинське» воєводство. Під «Волинню» ми будемо розуміти саме його, а також південну частину Поліського воєводства.
У цій книжці йдеться про «Галичину» в значенні української Галичини, східної частини австрійської коронної землі. Історично австрійська Галичина була менш єдина, ніж російська Волинська губернія: вона просто охоплювала території, які Австрія загарбала у Речі Посполитої в останній чверті XVIII ст. Саме тому австрійська Галичина поділялась на західну польську частину, де головним містом був Краків, і східну, де (переважно) село розмовляло українською мовою, містечка — польською та їдиш, а головне місто (Львів) — польською. Перемігши ЗУНР, незалежна Польща повернула галицькі землі, забрані в Речі Посполитої Австрією. Термін «Галичина» зберігся в польській мові культури, але не на картах Польщі, яка розділила східну частину австрійської Галичини на три воєводства: Львівське, Станіславівське та Тернопільське, разом відомі як «Східна Малопольща». Цікаво буде згадати, що історична назва цих провінцій у колишньому Польському королівстві була «Руське воєводство». Саме ці три воєводства Східної Малопольщі (з невеликими частинами Краківського та Люблінського воєводств, населених українцями) ми й називатимемо «Галичиною». У міжвоєнній Польщі українці продовжували називати Східну Малопольщу «Галичиною»[251].
Під тиском Антанти Польща обіцяла політичну автономію колишнім австрійським територіям Галичини, але не колишнім російським територіям Волині. На початку 1920-х рр. польська держава достатньо добре ставилась до свого українського населення, щоб у 1923 р. Антанта погодилася з польськими вимогами щодо Східної Галичини. Ситуація українців, які за Ризьким договором залишились у радянській Україні, була спочатку дещо кращою, а потім зусибіч набагато гіршою. Тоді як польська демократія була чужою, нерепрезентативною й, зрештою, надзвичайно обмеженою, радянський комунізм був брутальним, тоталітарним і, зрештою, призвів до геноциду. Спочатку, коли Польща гарячково проводила «національну асиміляцію», радянська політика допомагала творити модерну українську культуру. В радянській Україні 1920-ті рр. були надзвичайно творчими, а українських інтелектуалів прийняли до комуністичної партії й заохотили творити власною мовою. Михайла Грушевського, колишнього президента незалежної УНР, запросили повернутись до Києва та працювати в радянській Україні. Більшість книжок і газет друкувалися українською мовою, якою навчались і більшість дітей. На певний час радянська влада навіть дозволила діяльність Української Автокефальної Церкви. Цей період плідного спокою завершився, коли Сталін покінчив із політикою українізації, заборонив діяльність Церкви та знищив українську інтелігенцію. Радянська Україна постраждала від сталінської влади більше за будь-яку іншу європейську частину СРСР. П'ять мільйонів її мешканців померли під час Голодомору 1932–1933 рр.[252] Десятки тисяч освічених українців, разом із провідниками культурного відродження 1920-х рр., загинули в чистках кінця 1930-х рр.[253]
250
Pipes Richard. he Formation of he Sovie Union. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1954. — p. 249.
251
Ми зосередили нашу увагу на таких міжвоєнних польських воєводствах: Львівському, Станіславівському, Тернопільському, Волинському та на південній частині Поліського воєводства, які (за винятком далекої західної частини Львівського воєводства) були інкорпоровані до радянської України у 1945 р. і зараз складають Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Волинську та Рівненську області незалежної України. Україномовні частини міжвоєнних польських Люблінського та Краківського воєводств залишились у складі Польщі після Другої світової війни й сьогодні є частиною Польщі. Лінгвістичні пропорції на основі польського перепису 1939 р. за воєводствами: Волинське — 68,4% українське і 16,2% польське, Станіславівське — 68,9% українське і 22,4% польське, Львівське — 34,1% українське і 57,7% польське, Тернопільське — 45,5% українське і 49,3% польське. Ці дані перебільшують польську присутність і помилково натякають, що кожен учасник перепису мав чітку національну ідентичність. Львівське воєводство було розтягнуте на захід, таким чином створюючи помилкове враження, що поляки складали більшість навколо міста. Небездоганні, але корисні виправлення можна знайти у кн.: Кубійович Володимир. Географія українських і сумежних земель. — Краків: Українське видавництво, 1943. — с. 13–14, 20–29.
252
Conques Robert. Harves of Sorrow. — New York: Oxford University Press, 1986.
253
Одного прикладу вистачить для цілого прошарку людей: Валер'яна Підмогильного, роман якого «Місто» чимало розповідає про політику українізації 1920-х рр., стратили в 1937. Наша розповідь тепер повертається до Галичини та Волині, чи «Польської України», як осердя української національної ідеї протягом останніх трьох чвертей XX ст. Корисними для реконструкції історії передвоєнної Радянської України є джерела, цитовані тут і в розділах 6 і 9, а також у кн.: Шаповал Юрій. Україна XX століття. — К.: Генеза, 2001; Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Володимир. Ч.К.-Г.П.У-Н.К.В.Д. в Україні. — К.: Абрис, 1997; Бачинський П. П. Документи і матеріали трагічної історії України (1917–1927). — К.: Охорона праці, 2000.