Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Польсько-український конфлікт відклав плани Юзефа Пілсудського щодо польсько-українського союзу проти Росії, оскільки поляки та українці не могли воювати по один бік фронту, доки польський південно-східний кордон не було проведено відповідно до побажань поляків. Насправді Польща могла укласти союз тільки з однією українською державою, водночас зруйнувавши іншу. Коли цей момент настав, альянс між Польщею Пілсудського та крихкою київською державою Симона Петлюри був дуже слабким і запізнілим. У квітні 1920 р. Петлюра віддав Західну Україну Польщі і об'єднався з Пілсудським для нападу на радянську Росію. Із погляду галицьких українців це була зрада з боку Києва. А з позиції Петлюри це був останній шанс зберегти державність в українському центрі. На думку Пілсудського, цей союз був нагодою перемогти Червону армію й утвердити Україну як буферну державу. Для нього це був ризикований крок, оскільки польські націонал-демократи, які виступали проти української незалежності й домінували у сеймі, виграли би від найменшої невдачі на сході. Ендек Станіслав Грабський залишив посаду голови сеймової комісії закордонних справ на знак протесту проти союзу з Україною. Київ був швидко відвойований у травні 1920 р. й так само швидко втрачений. Контратака більшовицьких військ відкинула польські та українські сили й дала їм змогу просунутись у серпні 1920 р. аж до передмість Варшави та Львова.

Зрештою, польські та українські війська перемогли, але польські сили були виснажені, польська громадська думка розділилась, а польська влада не могла дійти згоди щодо того, які території забрати у переможеної більшовицької Росії. Як ми вже бачили, польський Законодавчий Сейм представляв Центральну Польщу і в ньому домінували націонал-демократи. Польську позицію на польсько-більшовицьких переговорах визначав Грабський, який виступав за те, щоб приєднати лише ті території, що (як він вірив) можуть бути асимільовані польською національною державою. На практиці це означало всі землі, які вважались ендеками «етнічно» та «історично» польськими та об'єднувалися навколо міст із польською культурою. Адольф Йоффе, більшовицький представник, був радий здобути для Москви території, окуповані польськими військами. У березні 1921 р. в Ризі польська та більшовицька сторони поділили те, що сьогодні складає Білорусь та Україну; Польща отримала більшість території Волині та Галичину, погодившись визнати радянську Україну та радянську Білорусь[249]. Порушивши дух (навіть якщо не букву) четвертого пункту договору з петлюрівською Україною, Польща інтернувала своїх українських союзників.