Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Українці сподівалися на більше, а отримали менше. Геополітична доля важила більше, ніж національна самопожертва, а організована мобілізація — більше, ніж просто велика кількість. І хоча Австро-Угорщина та імперська Росія розпались, не існувало ані клаптика української території, якого поляки, «білі» росіяни і/або більшовики не вважали б частиною свого природного спадку. Переможні держави Антанти не погоджувалися між собою щодо належності Галичини та Волині, але жодна з них ані на мить не ставилась серйозно до українських прагнень. На той час, у 1918–1920 рр., їхньою головною метою було завдати поразки більшовицькій Росії чи принаймні стримати її. Підтримка Антантою Білої російської армії генерала Антона Денікіна виключала підтримку України, адже той був російським націоналістом і вважав Україну частиною Росії. Після його поразки західні держави підтримали Польщу як противагу більшовицькій Росії, а отже, прийняли польські вимоги щодо Східної Галичини та її столиці[245]. Дві створені після війни українські держави зі столицями у Львові та Києві мали без союзників вирішити польську та російську проблеми. За таких умов українські еліти потребували надзвичайної злагодженості, якої їм бракувало. Київську державу роздирали ідеологічні суперечки її лідерів, паралізувала слабкість ключових інституцій, таких як армія, і її не чули селяни, а тому вона була розтрощеною зовнішніми (та внутрішніми) військовими потугами[246].

Галичани були успішнішими у своїх спробах створити у Львові Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Найдраматичнішим моментом стало захоплення українцями ключових будівель у місті вночі 31 жовтня 1918 р. і контратака його жителів-поляків 1 листопада. На біду галицьких українців, поляки могли розраховувати на регулярну армію. Вирішальним стало, зокрема, прибуття армії генерала Юзефа Галлера з Франції у квітні 1919 р. Після того як у липні 1919 р. її вояків витіснили на схід за Збруч, ЗУНР зазнала поразки й змушена була створити уряд у вигнанні у Відні. Війна коштувала галицьким українцям життя 15 тис. людей, породила покоління зневірених ветеранів і підтвердила поширену думку про те, що Польща є головним ворогом України. За підсумками цієї війни Львів разом зі Східною Галичиною став частиною Польщі, а понад 3 млн українців і майже 1 млн східногалицьких євреїв стали громадянами Другої Польської Республіки. На нещастя галицьких євреїв, національні альтернативи, що постали на руїнах Австрії, залишали мало простору для незацікавлених. Місцеві поляки та польські солдати розглядали єврейський нейтралітет і єврейську самооборону як підтримку України. Польські напади на євреїв у Львові у 1918–1919 р. забрали життя щонайменше семидесяти людей[247].