Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Разом все це дає підстави стверджувати, що вирок над П. Болбочаном не було виконано одразу після суду не з тієї причини, яку називає Б. Мартос — особисті прохання П. Болбочана про помилування, — а через наміри урядових кіл вибити з нього свідчення про підготовку державного перевороту та імена діячів правої опозиції, які начебто були його натхненниками.
Вище цитоване міркування П. Певного ще раз підтверджує думку, наведену у працях С. Шемета й Я. Штендери, про те, що ніякої змови УПСС та УДХП у дійсності не було. Тому й П. Болбочан, як йому не «допомагали» слідчі, не зміг зробити зізнання про змову та намір правих сил учинити державний переворот 314. На користь цього свідчать слова О. Андрієвського, які наводить Я. Штендера: «Певний вбивав у голови… те, що Болбочан хотів захопити владу і сісти на місце Петлюри. Що уряд і Мартос так думав — це ясно зі слів Мартоса, а Петро Певний цього не таїв — під чаркою у свого брата Аполлона в Кам’янці в присутності старшини Бібіка він про це говорив відверто». Далі О. Андрієвський наголошує, що хоч «українці і ліві, і праві вважали Петлюру за слабовольного, безхарактерного, дрібночестолюбного, мало освіченого», вони «мирилися з тим, що сяк чи так у опінії мас він став вождем» і бажали лише одного «визволити його від впливів непевних елементів, вирвати його з рук соціалістичних фанатиків, дати йому на поміч добрих людей» 315. Очевидно, ця думка О. Андрієвського найточніше показує наміри не лише його самого, а й П. Болбочана та всіх тих, кого урядові кола вважали провідниками державного перевороту.
Не чекаючи на результати додаткового слідства, 10–11 червня 1919 р. Наказний отаман запросив звіти тих командирів частин Дієвої армії УНР, що належали до партій, чиї діячі проходили у справі П. Болбочана. Одним із таких документів, надісланих на адресу В. Сальського, який також зберігається у слідчій справі полковника П. Болбочана, є рапорт кошового отамана Харківського Слобідського коша І. Кобзи — члена УДХП. У супровідному листі до рапорту, написаному начальником штабу Запорізької групи М. Воскобойніковим, зазначалось, що «Головний отаман був зацікавлений роллю Отамана Кобзи в Болбочанівській авантюрі» (Док. № 34).
І. Кобза, відповідаючи на запит О. Осецького, виявляє повну непоінформованість у справі й заперечує будь-які прохання з боку прихильників П. Болбочана про надання його кошем військової підтримки. Він не відкидає того факту, що в той час, коли він «прибув на цей фронт», до нього підходили деякі особи з проханням написати заяву про призначення Болбочана командувачем групи. «На це я відповідав, — зазначає І. Кобза, — що Болбочан нужен був командуючим в Слободці-Бирзулі і ніякої заяви не підписав». Одночасно він зізнається, що ще раніше «в Слободці-Бирзулі, коли ми дійсно прибували в анархії і без командування, представниками другої дівізії було запропоновано запровадити з Одеси Болбочана командуючим, на це я погодився і підписав листа, но Болбочана ми не бачили» (Док. № 35).
Вочевидь, з провокаційною метою І. Кобзі було попередньо повідомлено, що полковник часто посилався на його ім’я, чого, до речі, не міститься в жодному з документів слідчої справи.
Натомість автор рапорту зазначав, що П. Болбочан цінував довіру до нього запорожців та при зустрічі повідомив отамана про своє призначення в Італію. І. Кобза заперечив свою участь у будь-якій «авантюрі», підтвердивши вірність політичному вибору — УДХП та бажання продовжувати військову службу в Армії УНР: «Як громадський діяч, я не авантюрист і ніяких призначень не шукаю, а пішов працювати в тяжку годину з своєю рідною організацією» (Док. № 35).
Розпочались арешти та допити осіб, прізвища яких згадувались під час судового слідства над П. Болбочаном.
12 червня 1919 р. начальником Кам’янець-Подільської міліції був заарештований член УПСС М. Білінський, колишній військовий міністр УНР в урядах В. Чехівського та С. Остапенка, та член УДХП журналіст М. Чудінов (Богун). Перший вважав «свій арешт політичною помстою партії», до якої належав, про що й писав у листі до міністра юстиції УНР. Протримавши майже місяць у в’язниці, М. Білінського звільнили з-під арешту 9 липня 1919 р. за відсутністю фактів його причетності до політичного заколоту 316.