Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Я подзвоню завтра полковникові Павлополові і попрошу його ще раз нагадати генеральному штабові.
— Ніяк не збагну, Георгіу, чого тут стільки вичікувати? — випалив Смеу. — Ви ж підозрюєте, що Барбу в 1939 році був у Берліні. Коли б моя воля, я вже знав би все. Він признався б мені.
— Якщо затримаються ці відомості з штабу, то ми таки заарештуємо його.
Уля мовчки відчинив ворота. Коли офіцери пройшли на вулицю, він раптом схаменувся:
— Я забув сказати вам одну річ! Барбу теж виходив тоді до клозету, слідом за Томеску…
— Треба негайно його затримати! — похопився Смеу. — Я ж вам говорив, що цей тип давно викликає у мене підозру. І ось вам найкращий доказ!..
— Не знаю, чи варто Барбу арештовувати, однак я допитаю його, — сказав Георгіу.
— А я просив би вас почекати ще кілька днів, — втрутився в розмову Уля. — Хай уже надійдуть ці відомості з генерального штабу.
— Гаразд! Я ще подумаю… Ну, ходімо додому, Смеу.
Уля якийсь час дивився вслід офіцерам, а потім і собі пішов спати.
АЛЛО, АЛЛО, ПЕРЕНЕСІТЬ ВОГОНЬ!
Сподівання Улі, що лікар врятує життя Томеску, виявились даремними. Капрал, не опритомнівши, тієї ж ночі помер.
Капітан Георгіу, розсердившись, уже хотів заарештувати Барбу Васіле. Найбільше на цьому наполягав Смеу, з їдким сарказмом докоряючи начальникові другого відділу, що він слухається якогось там «цивільного».
Справа дійшла до генерала, і він викликав до себе їх обох.
Вислухавши міркування Улі і капітана Георгіу, Попинкаріу зробив такий висновок:
— Панове, ваші докази аж ніяк не можуть виправдати арешт Барбу. Ми можемо підозрівати сержанта. З цим я згоден. Але в нас є підстави не довіряти й Бурлаку. Що ж тоді робити? Затримати їх обох? Припустимо, що Барбу і є тим убивцею, якого ми розшукуємо. Але чи пощастить нам щось у нього випитати? Пан Уля має цілковиту рацію: той, хто серед білого дня застрелив молодшого лейтенанта Войнягу, а через кілька годин забив Томеску, ні в чому сам не зізнається. А тому нам не слід поспішати. Одна невеличка помилка може зіпсувати всю справу. І навпаки, пильний нагляд за Барбу гарантуватиме нас від усяких несподіванок з його боку.
Шифрувальники теж були пригнічені й перелякані. Не знаючи справжньої причини смерті Томеску, вони вважали, що ворожий лазутчик взагалі чатує лише на шифрувальників. Не забувалася тут і Улина пригода. Охоплені жахом, хлопці тільки й думали, чия ж тепер черга відправитися на той світ. Страх перед невідомою смертю змушував їх ходити разом. Один тільки Барбу не боявся нічого. Проте його товариші були переконані, що він лише вдає хороброго.
Коротше кажучи, шифрувальники зовсім занепали духом. Капітан Смеу марне намагався підбадьорити їх. Уля теж пробував підняти їхній моральний дух своєю поведінкою. Він і далі вечорами десь вештався і повертався, дуже пізно.
— Бачите, — говорив іноді хлопцям, — якщо хтось хоче заподіяти нам зле, то чому ж він не починає з мене? Це ж дуже легко зробити, бо ночі такі темні, що й на крок нічого не побачиш. Повірте! Зовсім безглуздо так боятися. Як вам тільки не соромно!
Такий докір найбільше допікав Бурлаку Александру.
— Та перестань же ти!.. Я не приховую, мені зараз боязко! Але ж це не значить, що я боягуз. Хотілося б побачити тебе під час атаки чи артилерійського обстрілу. Я певен, що ти зразу ж наклав би в штани. А я пережив це, і, запевняю тебе, кальсони мої були чисті. Я не злякався і не втік ні тоді, коли міни розсівали навколо мене осколки, ні тоді, коли від кулеметних черг люди падали, як снопи, ні тоді, коли повз мої вуха пролітали цілі рої смертоносних куль. Однак то зовсім інша справа. Тоді я знав, звідки чекати смерті, і оборонявся, як міг. А зараз не те. Тут смерть чигає на кожному кроці, і ти не знаєш, звідкіля її чекати. Тебе можуть заколоти багнетом, як це сталося з нещасним Томеску. Або от кинуть вночі у вікно гранату, і все… Я по горло наситився таким життям. Краще вже на передову. Їй-богу, відпрошуся у пана капітана і піду в піхотний полк.
Інші підтакували йому. А згодом, вирішивши, що Уля глузує з них, вони почали цуратися його. Навіть Пеліною і той вже сердився.
— Та досить тобі, хвалько, — кричав він на Улю в час суперечки. — Згадай краще прислів'я: повадився кухоль по воду ходити, поки йому вухо не відламали. Боюсь, що коли-небудь це станеться й з тобою. Якщо ти вже нажився, це твоє діло. А мені ще хочеться жити. Та зрештою коли й доведеться помирати, то я бажаю зустріти ворога віч-на-віч, як писав один поет. А бути заколотим, як та тварина, не маючи ніякої змоги оборонятися, це просто жахливо…