Дух животворить… Читаємо Сковороду

Повторімо й ми слідом за Никифором Федоровичем: «И в точности верно!» — маючи на увазі збіг наведених прикладів з відомими нам зі свідчень сучасників (М. Ковалинського, Ґ. Геса де Кальве) і з власних творів Сковороди фактами про його обізнаність, лектуру, коло інтересів.

Подібні зіставлення виникають і в зв’язку із захопленням Никифора Сокири бджільництвом, його прагненням більшу частину свого часу проводити на пасіці. «Пасикой своєю, — пояснює оповідач, — он отстранял от себя всякое корыстное и необходимое соприкосновение с людьми, а с тем вместе и все пошлое и низкое». Не слід, щоправда, забувати, що Сокира володів величезною пасікою («до 5000 пней») і був «паном на всю губу»; Сковорода ж не мав не те що власної пасіки, а попросту ні кола ні двора. Та все ж він — це одностайно стверджують біографи — у мандрах своїх часто-густо знаходив притулок саме на тихих пасіках, де йому думалося й писалося особливо добре і де він створив багато своїх пісень, філософських трактатів, листів.

Усе це, проте, не заважає героєві Шевченкової повісті вповні неґативно оцінювати літературну діяльність Сковороди, зосібна його поетичну спадщину.

Палкий прихильник «трогательно простой прелести» народних пісень, Сокира рішуче відкидає «уродливые создания» сучасних романсів. Замолоду, небавом після «скоропостижной свадьбы» з дочкою якогось «небогатого панка», йому чимало довелося витратити сил і терпіння, щоб відвадити свою простосердну Параску від модних у колі напівосвічених провінційних панночок «восхитительных» сльозливих пісень про «сизого голубочка», про «пастуха и пастушку», причім остання «полоскалася в струях»…

До того ж ряду Сокира, попри весь свій пієтет по відношенню до свого вчителя, Сковороди, зараховує і його поезію. За словами оповідача, Никифор Федорович «чрезвычайно деликатно коснулся песен покойного своего учителя музыки Сковороды. Он сказал:

— Это был Диоген наших дней, и если бы не сочинял он своих винегретных песен, то было бы лучше. А то, видите ли, нашлись и подражатели, хоть бы и князь Шаховской, или Котляревский в своей оде — в честь князя Куракина — осколок Сковороды». Щоправда, тут-таки Сокира застерігається, що «учитель мой, как истинный философ, никому не льстил».

Можливо, викладаючи погляди і судження свого героя, автор дистанціюється від них? Ні, так не є, і сумніву щодо цього бути не може. Коли мова знову заходить про водевіль князя Шаховського «Козак-віршотворець» і Никифор Федорович називає його «чепухой на двух языках», автор квапиться зауважити від себе, що «вполне согласен» з цією думкою. Щобільше, він додає, що для цього і подібних творів «слово „чепуха“… слишком слабо». І вже сам знаходить міцніші слова. «Мне кажется, — пише він, — никто так внимательно не изучил бестолковых произведений философа Сковороды, как князь Шаховской. В малороссийских произведениях почтеннейшего князя со всеми подробностями отразился идиот Сковорода, а почтеннейшая публика видит в этих калеках настоящих малороссиян. Бедные земляки мои!..»