Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

У Варшаві в 1918 р. переконання в тому, що Львів — польське місто, було сильнішим ніж, наприклад, відчуття того, що таким містом є Вільно: столиця держави, яка звалась «Литвою», чий історичний зв'язок із «Польщею» був, щонайменше, питанням дискусійним. «Україна», з іншого боку, не сприймалась як політичне утворення в межах Речі Посполитої, а столиця Галичини розглядалась як історично польське місто. Хоча й засноване православними князями у 1264 р., у 1349–1772 рр. воно справді було частиною Руського воєводства Польського королівства. Після 1772 р., звісно, багато змінилось: місто збільшилось у сім разів (з приблизно 20 тис. до приблизно 140 тис. мешканців), а польська еліта наново встановила свою гегемонію в нових політичних умовах. Якщо Львів зміг стати культурно польським за австрійської влади, у Польщі вважали, що те саме мало би статися з околицями їхньої держави за польської влади: польська мова та католицька релігія мали принести цивілізацію в Східну Галичину. Хоча націонал-демократи, такі як Станіслав Грабський, розраховували на компроміс із Росією стосовно східних земель, а провідні федералісти, такі як Юзеф Пілсудський, сподівалися на союз із Україною проти Росії, жоден польський політик будь-яких поглядів не уявляв собі, що Львів може бути не польським. У квітні 1919 р. польський Законодавчий Сейм одноголосно постановив, що вся Галичина має бути анексована.

Найпомітнішою меншиною міста були євреї, а не українці. Їх запросили сюди середньовічні князі Галичини та королі Польщі. Вони процвітали у галицьких містечках у XVI ст. й стали помітною міською групою. До XVIII ст. галицькі євреї зберігали власне громадське життя, користаючись із привілеїв, отриманих у польсько-литовській Речі Посполитій; опинившись в Австрії, вони стали об'єктами асиміляційної та германізаційної політики імперії. Євреї становили велику частину середнього класу та професійної еліти Львова, а також значну частину нечисельного робочого класу. Після того як у 1867 р. Галичина отримала автономію на умовах, сприятливих для поляків, євреї вивчали польську мову в австрійських школах. Занепад австрійського лібералізму після економічної кризи 1873 р. обмежив для секуляризованих євреїв можливості політичного вибору. Після парламентських виборів 1879 р. культурна інтеграція збіглася з політичною співпрацею, коли галицькі єврейські депутати приєдналися до польського клубу в парламенті та брали участь у виборах як його кандидати. Втім, на зламі століть справи складались інакше. Народження модерного польського та українського націоналізмів підштовхнуло світських євреїв до більш партикуляристських політичних ідей. Єврейські націоналісти (сіоністи) у 1907 р. після запровадження загального виборчого права для чоловіків уклали виборчу угоду з українцями, демонструючи своє прийняття нових правил національної політики[243]. Упродовж цього періоду єврейську співпрацю з поляками (а потім і з українцями) треба розглядати в рамках багатонаціональної австрійської держави. Питання про те, що сталося б, якби Австрія перестала існувати, було дуже незручним для всіх євреїв.