Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Останній акт трагедії полковника П. Болбочана

Скрутне військове становище, в якому опинилася УНР, змушувало українську владу дедалі частіше вдаватися до «надзвичайного» правосуддя. Головний отаман, залишаючись у тіні в справі П. Болбочана, продовжував діяти, «підганяючи» законодавство під уже прийняті рішення. Телеграмою ч. 322 від 15 червня 1919 р. він наказав «виконувати безпроволочно» вироки військових судів. На підставі цього наказу, який було поширено в армії спеціальними розпорядженнями (ч.4 Головної управи військ УНР від 19 червня 1919 р. і 4.237 по штабу Дієвої армії від 25 червня 1919 р.), військовий міністр отаман Г. Сиротенко та начальник Головної військово-судової управи С. Мошинський у свою чергу наказували військовим судам здійснювати винесені вироки негайно 308. Таким чином, залишалося дедалі менше надій на помилування П. Болбочана.

Після винесення вироку розгляд його справи ще продовжувався, але вже в партійно-урядових кулуарах. Наказний отаман намагався уникнути прийняття остаточного рішення щодо підсудного й апелював у цій справі до голови уряду Б. Мартоса. За версією останнього, викладеною вже згодом у спогадах, О. Осецький звернувся до нього за порадою у зв’язку з тим, що П. Болбочан начебто просив побачення з Наказним отаманом, «мотивуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу державну таємницю». Зі слів Б. Мартоса виглядає, що сам Наказний отаман, як військовий, не бачив у цьому ніякого сенсу, проте вважав, що з політичного боку це може принести користь. Він погоджувався на цю зустріч лише у випадку, якщо на ній буде присутній і прем’єр-міністр 309. Як далі наголошував Б. Мартос, він звернувся за порадою до міністра юстиції УНР А. Лівицького, який не просто радив провести зустріч із підсудним, але й висловив думку, «що коли присуджений до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би навіть для цього довелося відкласти виконання присуду» 310.