Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Образ суспільства у цій нотатці досить подібний до описаного Гоголем в «Аль-Мамуні». Цей фрагмент підтверджує моє прочитання «Аль-Мамуна» як заклику Гоголя до переосмислення нестримного курсу вестернізації Росії заради встановлення більшої рівноваги між «національними елементами» та «іноземною просвітою». Ця ідея раніше була висловлена Вєнєвітіновим і підтримана в часи Гоголя Уваровим. Остаточний занепад імперії Аль-Мамуна вказує на актуальність заходів із аналогічною кризою в культурі Російської імперії. Зайве казати, що поворот назад означав би повернення до витоків Росії, або, якщо використовувати термінологію з «Розгляду», собственно русского. Європеїзована Росія втратила зв’язок зі своєю рідною сутністю, але образ України з «Арабесок» як колиски слов’янства, на думку Гоголя, продовжує риторику гердерівської етнічної повноти, розпочатої повістями з Диканьки. Хоча натяки на Росію в «Арабесках» зосереджені на її політичному існуванні як імперії (приміром, в аналогіях із Римською імперією) або на денаціоналізованій культурній невизначеності (як в «Аль-Мамуні» або таких повістях, як «Невський проспект»), саме в Гоголевих статтях про Україну міститься живлющий свіжий подих слов’янства та культурної цілісності.
Походження української нації
Гоголеве зацікавлення українською історією сягає часу навчання в Ніжинському ліцеї та його «Книги всякої всячини», але найінтенсивніше він працював над нею як учений між 1833 і 1835 роками. Заплановані чотири- та шеститомники так ніколи й не втілились у життя, але наукові зусилля з цієї теми принесли свої плоди у формі художньої прози — повісті «Тарас Бульба» («Миргород») у версії 1835 року. Гоголь повернувся до дослідження української історії в 1839 році, пишучи чорновий варіант історії запорозького козацтва і переробляючи «Тараса Бульбу» для видання 1842 року. З усіх науково-історичних інтересів та запланованих публікацій Гоголя саме історія України є найбільш важливим і тривалим проектом, про що широко й недвозначно свідчить листування Гоголя (див. примітку 145). Залишається питанням наукової суперечки, яка не входить у мої плани (залежно від того, наскільки можна вірити Гоголевим словам), чи хоч якась частина його роботи була колись утілена. Однак епістолярні свідчення та збережені фрагменти, вже не кажучи про історичну прозу Гоголя, поза всяким сумнівом, доводять, що автор приділяє велику увагу читанню доступної літератури та збору матеріалів[167]. 1834 року Гоголь оголосив про плани публікації своєї «Історії Малоросії» у трьох журналах, звернувшись до тих, хто володіє відповідними джерелами, з проханням дозволити йому доступ до них. Існувала чи ні чернетка цієї книги або якась її частина, але заяви свідчать про серйозність цього проекту для Гоголя.
Погляд Гоголя на історію України демонструє напруженість у цьому питанні з офіційною російською історіографією. Як зазначалось у першому розділі, російсько-імперський дискурс включив українську історію до російської історії за допомогою ідеї спадкоємності київської та московської держав. Для Карамзіна російська історія починається на території, яка приблизно відповідає сучасній Україні, а пізніше «переміщується» до Росії. Як слушно висновує Стівен Величенко, російські історики розглядали докиївський та київський періоди в ролі наріжного каменя російської історії, який дозволяв їм зосереджуватися на подіях, що відбулися на українських землях, крізь призму XIII століття. Величенко пише, що епосі між XIV і XIX століттям приділялося мало уваги, «оскільки в той період Дніпровський регіон більше не був „центром“ „російського історичного процесу“»[168].
167
Про обізнаність Гоголя в українській історії, див. Paul Karpuk, «N. V. Gogol’s Unfinished Historical Novel ‘The Hetman’» (Ph.D. diss., University of California, Berkeley, 1987), esp. chap. 2—6.
168
Stephen Velychenko, National History as Cultural Process (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992), 132.