Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Гоголь також працював у контексті української історіографії. Українська «Історія Русів» (История Русов), що була написана невідомим автором і поширювалась у рукописних копіях від 1820-х років і аж до публікації в 1846 році, намагалася підважити імперський «великий наратив». У ній Україну було зображено як незалежного гравця на міжнародній арені, наголошувалось на її героїчному військовому минулому і стверджувалось, що Україна заслужила автономію в межах Російської імперії. «Історія Малоросії» (История Малой России, 1822, друге видання — 1830) Дмитра Бантиша-Каменського, навпаки, обрала лояльну позицію й уникала будь-якої критики російського централізму. Бантиш-Каменський дотримувався формули Карамзіна про історію правителів і зосереджував увагу на політичних подіях. Гоголю були відомі обидві праці, і він використовував їх у своїй історичній прозі[169].
Після Польського повстання 1831 року, яке висунуло вимоги реституції на українську територію, уряд почувався зобов’язаним спростувати їх, фінансуючи дослідження з української історії, але особливого роду. Як запропонував Уваров, історичне дослідження мало показати, що «землі, якими колись правила Польща, насправді були російськими „з незапам’ятних часів“»[170]. Як зазначає Величенко, Уваров запропонував довести єдність усіх «російських» земель, наводячи факти їх культурної, мовної й етнічної цілісності. Казуси на кшталт Полєвого, котрий розкритикував типову хворобу російських істориків бачити Україну культурно й історично єдиносущною з Росією, були надзвичайною рідкістю[171].
Польське повстання 1831 року ознаменувало собою радикальний зсув, як пише Величенко, від «обмеженої терпимості „вірнопідданого“ національного розвитку до ранньої форми централістського російського націоналізму, політики офіційної народності». Величенко цитує інструкцію міністра внутрішніх справ до київського губернатора щодо української газети: «У ній слід уникати будь-чого, що може пробудити симпатії до старої Польщі та Литви або бажання відновлення старого порядку, і навпаки, вони повинні демонструвати, як ця територія була… другою колискою російської монархії». Цензура також протистояла глорифікації козацтва, побоюючись зростання політичного сепаратизму та соціальних хвилювань. Загалом політичний клімат цієї епохи заохочував дослідження української історії, але відповідно до російської точки зору, яку Величенко оцінює таким чином:
«Росіяни схильні були бачити Україну та її минуле в ностальгійному, поблажливому й зверхньому світлі, а уряд не бачив причин не розглядати українську історію як частину „всеросійської батьківщини“, що повернулася в лоно Москви після століть гноблення. Цей образ хоч і був прийнятий у загальній історії Росії, мав своє головне коріння у „лоялістських“ козацьких літописах, які подавали українську історію як велику, але химерну прелюдію до навіть іще більш славних сучасності та майбутнього під мудрою владою царів. А відтак „малоросійська“ історія була успішно заморожена в минулому і не використовувался як модель, гідна наслідування в сучасному житті»[172].
Гоголеві, безумовно, був відомий офіційний російський погляд на українську історію та цензурні заборони, які були відносно м’якими у стінах академічних інституцій, але набагато жорсткішими у публікаціях і розповсюдженні матеріалів. Ці чинники створили вирішальний контекст для розуміння радикальних і вірнопідданицьких матеріалів на тему української історії.
Обидва ці чинники вже вписані в гоголівські журнальні анонси його майбутньої публікації малоросійської історії. У січні 1834 року він опублікував першу версію цього анонсу під назвою «Про публікацію історії малоросійських козаків» (Об издании истории малороссийских казаков) у Северной пчеле Булґаріна:
До сих пор еще нет у нас полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа. Я не называю историями многих компиляций (впрочем, полезных как материалы), составленных из разных летописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большею частью неполных и не указавших доныне этому народу места в истории мира.
Я решился принять на себя этот труд и представить сколько можно обстоятельнее, каким образом отделилась эта часть России, какое получила она политическое устройство, находясь под чуждым владением; как образовался в ней воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов; каким образом он три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию; как, наконец, навсегда присоединился к России; как исчезло воинственное бытие его и превращалось в земледельческое; как мало по малу вся страна получила новые, взамен прежних, права и, наконец, совершенно слилась в одно с Россиею.
169
Мій аналіз історій України базується на Zenon E. Kohut, «The Development of Ukrainian National Historiography in Imperial Russia», in Historiography of Imperial Russia: The Profession of Writing History in a Multinational State, ed. Thomas Sanders, 453—477 (Armonk, N. Y.: M. E. Sharpe, 1999). Про обізнаність Гоголя в цих джерелах див. його листи до Срезневського у ПСС 10, 298—300, 321.
170
Velychenko, National History as Cultural Process, 131.
171
Полевой H., рец. на Историю Малой России (1822) Д. Бантыша-Каменского, Московский телеграф 5 (1830): 74—97, 224—257. Я докладно аналізую її у своїй праці Nikolai Gogoclass="underline" Between Ukrainian and Russian Nationalism (Ph.D. diss., Harvard Univ., 2002), 259—261. Симпатії Полєвого до українського націоналізму зіграли роль у закритті Уваровим його журналу (David В. Saunders, «Contemporary Critics of Gogol's Vechera and the Debate about Russian narodnost’ (1831—1832)», Harvard Ukrainian Studies 5.1 [1981] 73n20).
172
Velychenko, National History as Cultural Process, 232—239; ця розлога цитата зі с. 233.