Дух животворить… Читаємо Сковороду

А Гоголь, своєю чергою, напевно й подумати не міг би про зіставлення Христа з Епікуром або про те, щоб «випробувати писання», критично проаналізувати ті чи ті біблійні тексти. Тут — межа, розділова лінія. За нею барокові риси в Гоголя втрачають чіткість, розпливаються, відступають перед ідеєю Бога в її суто ортодоксальному, інституційно-церковному витлумаченні, в непорушно жорстких, доґматичних формах московського православ’я.

Втім, в інших аспектах, та й у цілому, Гоголь постає перед нами все-таки як людина й письменник, що багатьма своїми рисами близько стоїть до бароко, як, суттю, прямий спадкоємець цієї школи в українській літературі, насамперед найближчого йому за часом, головно ж, за характером і духом представника національного бароко — Сковороди.

Додамо: останнього представника, і це так є. Сковорода означує собою завершення українського бароко й перехід до нової літератури. «…З ним літературне бароко не дотліло, а догоріло повним полум’ям до кінця і відразу ж погасло»[179]. Склалося так, і на те були надто вагомі історичні причини, що ні поетика, ні ідеї Сковороди не дістали розвитку в українській літературі. Протягом довгого часу він залишався (і то не для всіх) класиком поважаним, але, за сучасним виразом, не читким — його й справді сливе не читали. Поетика, мова сприймалися як безнадійно застарілі, якщо не смішні, навіть потворні. Духовна ж, філософсько-етична спадщина, й передовсім пафос заглибленого самопізнання, прагнення до «осібності», до абсолютної, самодостатньої суверенності внутрішнього життя людини, ствердження пріоритету моральності та самовдосконалення перед ідеєю перетворення світу — все це стало на багато десятиліть незажаданим українською літературою. І чи маємо сміливість дорікнути їй за це? Не до екзистенційних проблем, не до «звичаю» і «прав» кожної окремої особистості йшлося їй, цілковито поглиненій гнівом і болем, соціальним протестом, жагою і палом боротьби за збереження, виживання нації, мови, культури, за самовиживання нарешті…