Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Викинулося недопалок.
— Бенедикт Ґерославський.
— Ах. Я — перепрошую. Крістіна Філіпов.
— Дуже мило.
— Мені дуже шкода, що так… Але я подумала, що іншої оказії може більше не трапитися. Чи могли б ви… Нікола рідко дозволяє відірвати себе від своєї роботи, не приділяє особливої уваги людям. Він розмовляв із вами, чи не так?
— Маєте на увазі оте тунґетитове динамо?
— Він підключається кожного дня. Я не можу на це дивитися. Шановний, йому шістдесят вісім років! Іноді це триває чверть години або довше, він не може відірватися. Потім він уголос розмовляє сам із собою, описує якісь фантастичні міста; велить вести себе за руку, бо не може вже відрізнити фантазію від реальности, губиться у тих вигадках, мов у тумані. Він навіть хотів, щоб я йому крутила машину. У Празі він має електро-тунґетитові ґенератори, використовує міську електростанцію. Я думала, що тепер, коли ми виїдемо… Будь ласка, промовте до його здорового глузду!
Ким вона насправді доводиться Теслі? Чи справді вона скандально молода paramour, як уважають пліткарі з люксу? Не можна ж її спитати відверто. Й непряме запитання — «Ви дуже схожі! Чи не дочка? Може, онука?» — було б менш образливим, вона одразу зрозуміла би намір.
Та й немає жодної схожости.
— Ви, панно, ставите мене в незручне становище…
— Ви врятували йому життя!
— А направду, які арґументи я міг би навести? Чи хтось краще, ніж він, знається на тій цілій теслектриці?
— О, він завжди вважає, що на всьому знається найкраще! — вона затряслася на студеному вітрі, хоча жакет був застебнутий. Знялося піджак. Крістіна загорнулася в нього, схрестивши руки на грудях. — It’s just so frustrating, I cannot bear the sight, he’s really the sweetest man on Earth but… — вона шмигнула носом. — Ви знаєте, він робить це роками, десятиліттями. Раніше він підключався безпосередньо до електричного струму. Це вже хвороблива залежність! Він каже, що замолоду поглянув у мікроскоп і побачив бацили, як вони огидно виглядають при збільшенні, мені також хотів показати; а оскільки людина дихає, п’є оту гидоту, то безугавно з ними стикається, — і Нікола намагається захищатися усіма можливими способами. Ви розумієте, він трактував електрику як бактерицидний засіб. Але відколи згоріла його лабораторія на Південній П’ятій авеню — мати мені розповідала, — він почав харчуватися електроенерґією; іноді взагалі нічого не їв, лише першим ділом уранці підключався до апаратури. Він каже, що це сприяє його здоров’ю. Можливо. Але тепер — це вже навіть не електрика. Я боюся за нього.
— Я не знаю, що він вам сказав про мету цієї подорожі… — урвалося. Вона поглянула здивовано. — Ви журитеся його здоров’ям; а варто було би радше журитися його й своїм життям. Як так сталося, що він узагалі взяв вас із собою у таку небезпечну подорож? Він із самого початку знав, що йому загрожує.
— Якби ж то Нікола вважав себе смертною людиною!.. — пирхнула вона. — Це я його змусила придбати квиток на фальшиве прізвище. Я вибрала той потяг, яким їде Бєломишов. Я писала до Особистої канцелярії царя і видзвонювала Міністерство внутрішніх справ.
— Ах. Ангел-хоронитель.
Вона насупилася.
— Pardonnez-moi, — спробувалося узяти її за руку, але вона сховала долоні під піджаком. — Mademoiselle Крістіна, я відчуваю велику честь, що ви обдарували мене такою довірою.
— Що ж, знущайтеся з мене, будь ласка, я знаю вашу репутацію, може, Нікола й справді у вас помиляється…
— Моя репутація!
— Салонний окозамилювач!
— Ах!
Панна Крістіна схаменулася, закрила вже відкриті для наступної інвективи уста. Вона надула губи, тепер ображена.
— Чому ви змушуєте мене вас ображати? Вас це втішає?
Сперлося на ребристе ложе теплої брили, піднялося обличчя до блідих сузір’їв.
— Справді, зірки вже зійшли. Небо прояснилося, сильні вітри тут віють. Ще кілька годин тому, за кількасот кілометрів на захід від горизонту до горизонту висіла суцільна буря. Я прокинувся уночі, ми проїжджали мостом через Каму, вже падало, під нами плили якісь баржі, сплав деревини, довгі транспорти, річка була збурена, мабуть розлилася, на берегах палали вогні, багаття, світильники, наче подавали знаки, крізь дощ, у темряві ночі, й відізвалися вогні на річці, неба не було видно, мокра чорнота, тільки ці мерехтливі зірки на землі й на воді. Ми їхали? Пливли? Летіли? Потім я подумав, що це мені снилося. Вони давали знаки одні одним.
— Хто ви, направду, такий, пане Єрошаскі?
— Я маю репутацію, чи не так? — повернулося голову вліво, вправо, вліво. — Погляньте, панно, на цю долину поміж цими верхами. Там уже Азія. Кажуть, що над Краєм Лютих світять інші зірки. Рідко трапляються дні чистого неба, Зима дуже пошарпала погоду. Прошу поглянути. Чи не трохи нижче воно підвішене? Видно кривизну. — Описалося рукою дугу. — Натискає, натискає на землю, душить. Небо Європи тікає від землі, вони взаємовідштовхуються. І там, і тут, в Азії — regarde! — відбувається зміна полюсів — вони притягуються. Ми маємо хороші місця, центральна ложа в театрі континентів, усе видно, як на долоні. Під небом Європи можна стояти випроставшись, глибоко вдихнути, стрибати без страху вгору, будувати вгору, дивитися вгору. Небо Азії навіть звідси виглядає гнітюче, слід згорбитися, опустити погляд, нахилити спину до ґрунту, пересуватися короткими, обережними кроками, будувати вздовж і вниз. Бачите, панно, як мало там місця між зірками й пустелею.