Там, де козам роги правлять

Іншим разом ці слова налякали б Клема, але тепер він радів, певен, що Віка відповідає йому взаємністю, і це сповнило його героїзму. Що там вовки, хай би тут хоч тигри появилися, він і їх не злякався б. А ліхтарик у нього світив добре — недавно поставив нову батарейку. Якихось там кілька кілометрів, він безліч разів проходив ту дорогу!

Віка здивувалася, коли, прощаючись, Клем почав цмокати її в руки, і зрештою, незадоволена, сховала їх за спину. А ще вія белькотів щось про вдячність, про своє щастя і якось дивно поглядав на неї крізь окуляри. Дівчина чимскоріше випровадила його.

— Чудернацькі люди ці поети, правда ж, мамо?— усміхнулася вона. І коли б мати придивилася в цю мить до неї, то, може, побачила б у тій усмішці немало звичайної жіночої пихи.

Бадьоро ступаючи по дорозі, Клем тільки через деякий час помітив, що забув папку з матеріалами для виправлення. Він завжди брав із собою частину передрукованих на машинці сторінок, щоб уранці зробити в них останні правки. Хлопець став, оглянувся назад. Стіна дерев уже давно закрила вогники будинку старшого лісничого. Повертатися не випадало, надто пізній час. Не морочитиме він собі голови, завтра прийде і забере, матиме нагоду знову зустрітися з Вікою.

Аж цмокнув захоплено, згадавши, яка вона чарівна. Скидалася на хлопчака з отим своїм коротко підстриженим вихруватим чубчиком. З-під нього тільки задерикувато блищали блакитні-блакитні очі. Або ніс — не так щоб дуже красивий, трошечки кирпатий, одначе саме тому якийсь єдиний. Вона морщиться і пирхає, коли буває чимось збуджена. А коли сміється — на щоках у неї появляються ямочки. В’їдлива, язик має гострий, але ж сьогодні вона йому жодного разу не відрубала, була наче збентежена. Це теж багато про що свідчило. Так, справді, нарешті йому всміхається доля. Бо Віка не буде така пуста, як усі інші. Хоча б як та чорна Зося із-за озера... Так пошила його в дурні... Навіть не прийшла на побачення, шельма. Але вона таки непогана...— Клем зітхнув, згадавши, і зараз же схаменувся. Куди їй до Віки! Ця ніби й невеличка, зате страшенно граціозна. А які у неї ноги, пошукати такі.

Здорово спіткнувшись об корінь, Клем чортихнувся. Ліхтариком він присвічував тільки в найтемніших місцях — не хотів розряджати батарейку, бо в Піші їх не так легко дістати. А втім, у лісі було досить ясно, хоча від дерев і падали густі тіні. Поміж темно-зеленими гілками ялин пробивалися смуги голубуватого місячного світла. Сніг на морозі іскрився в тому світлі, ніби випромінював якесь майже нереальне сяйво. Десь у глибині лісу часом лунав гострий, як постріл з гвинтівки, тріск. То стовбури ялин лопалися всередині, не витримуючи морозяних кайданів. Налякана світлом ліхтарика, через дорогу промчала з гамором льоха, за нею — кілька підсвинків. Аж загуло.

Клем ішов швидко і вже повертав на широку дорогу, що вела від шосе до лісництва. Тут було видніше — гілки дерев не з’єднувалися між собою в зелений тунель. Кульчик погасив ліхтарик і пішов повільніше. Він уже захекався од швидкої ходи. Та, власне, й нема потреби поспішати. Сьогодні все одно він уже не працюватиме. Його думки надто зайняті Вікою. Що й казати — чудо не дівчина... Як мило вона хотіла помогти йому. Може, знову щось передрукує, доки його не буде? І зніяковів, піймавши себе на цій корисливій думці.