Там, де козам роги правлять

Злякано крикнув. Тільки тепер він пізнав, що таке страх. Світло ліхтарика вихопило з темряви три тіні, які сунули по втоптаному снігу. Світло стримало їх, вовки звернули трохи в ліс і звідти блимали голодними, лютими баньками.

Чоботи були мов пудові, куртка — наче з заліза, піт цівками лився з-під хутряної шапки, заливав очі. Правою рукою — він і не помітив, як десь загубив рукавицю з неї — Клем конвульсивно стискав ліхтарик і біг майже боком, шмагаючи позад себе темряву смугою миготливого світла. Вогники в кущах не гасли, посувалися. Одна тінь вискочила на дорогу, якусь мить сунула по ній, тоді знову щезла в лісі.

Знову заїло... І чому той Дзядонь тільки так, між іншим, згадав про вовків? Коли б він рішуче все виклав, то Клем заночував би в управлінні, а вранці повернувся б... О боже, вони вже так близько, коли б він став, то, певно, почув би їхнє тупотіння. О, нарешті загорівся ліхтарик! Вовки спинилися, проте більше не тікають у ліс, стоять купкою. Три... Ні, чотири. Біжать, тільки не вискакують на світло. А ліхтарик світить слабше, чи то, може, так здається. Що роблять у таких ситуаціях? Ага, справді ж — на дерево! Треба мерщій вилізти на дерево, на якесь товсте дерево, щоб легше було видертися.

А вовки біжать, незважаючи на світло! Вони вже не бояться. Це остання хвилина, скоріше на дерево, байдуже яке, на перше-ліпше дерево.

Через сніговий замет він кинувся за придорожню канаву, підстрибнувши, вчепився за найнижчу гілляку, задер ноги вгору, обхопив ними стовбур і вже тягнувся рукою далі, вище, ліз, як ніколи в житті.

Внизу щось ударилось об дерево, почулося тихе гарчання. Клем обімлів: йому здалося, що, ховаючи під час тої розпачливої втечі ліхтарик, він просто впустив його додолу. Засунув руку в кишеню куртки — холодний дотик металу заспокоїв його. Хлопець посвітив униз, під дерево. Там заворушилося, чотири вовки відскочили вбік, посідали, один блимнув зеленими очима, повертівся, став.

Аж тепер Клем відчув страшенну втому, слабість у всьому тілі. Судорожно притулився до дерева, міцніше обняв руками стовбур, щоб не впасти, його нудило, може, від швидкого бігу, а може, від страху. Хто ж міг би сподіватися на таке! Стільки раз він ходив сам цією дорогого, і ніколи нічого. То ті чортові мисливці, мало що не вибили вовків, а ще порозганяли їх в інші місця, саме щоб оце Клемові наткнутися на них. От тобі, хлопче, і книжка, от тобі й любощі! Мороз близько двадцяти градусів, тут він довго не висидить — змерзне, руки заклякнуть, і він упаде прямо в пащу тим дияволам. Звідси чути, як вони дихають, як жахливо сапають.

Клем спробував умоститися зручніше на товстій бічній гілляці. Але інші гілки, які на всі боки стирчали з стовбура, заважали йому. Однією рукою хлопець заходився розстібати пояс на штанях. Нелегко це було, а ще важче — коли почав прив’язуватися. Пояс був короткий, пряжка видавалася дуже слабка. Нарешті якось упорався. Блимнув ліхтариком. Звірі вже не тікали, тільки грізно загарчали. Зіщулились, ховаючи очі од світла.