Там, де козам роги правлять

Неприємна згадка про сутичку з Едеком псувала настрій. Привітавшись, Клем пройшов у кабінет старшого лісничого і сів до машинки, але роботу почав не зразу. Потираючи лоба, думав, чим пояснити такий вибух люті у стриманого Залєського. Йому подобалась Віка, Метек патякав, але ж хіба цього достатньо? Він же, мабуть, не закохався в неї? Такий дикун, хіба він взагалі здатний кохати? А може?

Клем оглянувся назад, на дівчину, що притулилася до теплої груби. Віка всміхнулася.

— Що сталося? Якась невдача? Ви не хочете навіть словом перемовитись?

— Та це через Едека! — вибухнув Клем, але одразу ж стримався: не буде ж він обмовляти перед нею товариша.

Помітив, як, почувши це ім’я, Віка ледь здригнулася. Сказала, що й вона сьогодні стрілася з ним, і її голос був байдужий.

— Умовляв мене піти на вечір у містечко...

— На вечір? І мені казав, навіть просив нагадати, що він чекатиме.

— Свинтус.

— Хто?

— Та ж цей Едек. Я взагалі не хочу говорити про нього. Ну, не заважатиму вам...— І зникла за дверима, ніби її вітром здуло.

Кульчик зітхнув, нічого не розуміючи, і почав переглядати передруковані сторінки тексту. Сьогодні він приніс наступну частину рукопису. Квапився, доки не минув його запал до праці, довести все до кінця.

Якось не міг розібратися в передрукованому тексті. Не збігалися сторінки. Він же позавчора на цьому місці закінчив, а тут...

Швидко гортав сторінки. Тут хтось порядкував без його відома. Йому стало прикро. Він би не заперечував, щоб Віка читала його оповідання — сам їй підсовував, — але в його присутності... А тут? Клем здригнувся. Авжеж, майже двадцять сторінок хтось передрукував за нього. Певно, Віка. Яка мила... Навіщо вона це зробила? Невже?..

Хлопець відчув тільки, як палають його щоки і тремтять руки. Адже не робила б вона цього просто з симпатії до нього. Мабуть, тут щось більше. Може, вона зрозуміла його, догадалася, які почуття наростають у нього, може, й вона?.. О боже! Ото була б радість. Може, нарешті він не помилиться...

Раптом зблідли спогади про колишні симпатії. Аж дивно стало, як могли подобатися йому ті жінки. Куди їм усім до Віки! До її життя, до очей, що сяють бісиками, до хлопчачої чуприни, до стрункої маленької постаті, до розуму... Так, вона в усьому стояла вище, аніж ті жінки, в яких він закохувався раніше. Нарешті знайшов. Ось чому у нього так добре йшла робота. То ж вона працювала, передруковувала йому... Золото, а не дівчина. Така мила...

Розчулений Клем схопився з місця й побіг шукати дівчину. Її мати, здивована його збудженням, сказала, що дочка на хвилинку вийшла до сусідів, зараз повернеться. Може, сталося що?

— Ні, ні, я тільки хотів запитати панну Віку, порадитися...— белькотів він, виходячи з кухні.