Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— На шосе звернули, — сказав Міхал.
Добрели аж туди. У Едека знову Зажевріла надія, що по слідах вони дійдуть до злочинця. Подумав, що, як би не поставився до того лісничий, гніватиметься чи ні, а він таки схопить негідника за горло і добряче натовче йому морду, щоб надовго запам’ятав...
Гнівний вигук Міхала обірвав його мрії. З лісу вони виходили на шосе, що вело з Піша на Кольно. Сліди саней звертали ліворуч, до містечка, і... пропадали. Звали снігу понад шосе свідчили, що вже після того, як по дорозі проїхали сани, тут пройшов снігоочисник.
— Чорти їх принесли! — вилаявся лісничий.— Завжди спізнюються, а саме сьогодні так спішно було.
Певно, і в нього десь жевріла маленька надія, яку тепер остаточно погасив снігоочисник.
Постояли якусь хвилину і повернули до лісу. Минаючи канаву, що відділяла шосе від лісу, пан Гасинець став і, збуджений, втупився зненацька у якийсь далекий слід — звідси його майже не видно було.
— Ого!— засопів він.
Зацікавлені хлопці побігли за ним. Певно, лісничий натрапив на щось дуже важливе.
Едек спочатку нічого не розумів. На снігу були сліди великих — більших, ніж у Рекса,— лап. Спокійний і послушний доти Рекс раптом наїжився і глухо загарчав.
— Тихо, тихо, песику...
Пан Гасинець звернув по сліду, йшов деякий час лісом, потім знову спинився над канавою біля шосе.
— Один ішов. Самітник. Але здоровий... Старий.
— Хто? — спитав Едек збудженого Міхала.
— Вовк-самітник. Дуже небезпечна тварюка. Може залізти в хлів і задушити корову. Такий лісовий чорт...
Перейшли шосе. По той бік слід вовка появився знову — чіткий, довгий. Вів просто в найбільшу лісову гущавину.
— Біг щодуху. Але не тікав, бо слід рівний, без розривів...— міркував лісничий.
— Звідки ви знаєте?— дивувався Едек.
— Це дуже просто... Якщо вовк іде поволі або біжить трухцем, то його задня ліва нога дуже точно стає у слід правої передньої, а права задня — у слід лівої передньої. На снігу лишається одна пряма лінія, наче хто палицею позначив... Коли ж він щодуху мчить, то слід — як у цього вовка. А коли втікає — ще інший.
— У Піші я чув, ніби подекуди з’являються вовки,— озвався Міхал.
— Чутки завжди є, але ж у нас вовків уже два роки не було... Цей теж ніби нетутешній... Поблизу, як видно, він не затримався. В усякому разі треба буде пильнувати...
По дорозі назад, гомонячи з Міхалом, Едек поглядав на трохи згорблену, стомлену спину лісничого. Подумав, ліс тепер, напевно, мучить його ця нова невдача. Страшенно захотілося якось допомогти йому. Але як?
Неодмінно треба порадитися з Міхалом. Хлопець добре знає ліс. Вони повинні якось піймати браконьєрів.
XIV. Клем в оточенні
Досі зима тільки злегенька давала знати про себе. А тепер уже розгулялася добре.
Сніг у лісі й на полі заледенів, хрустів під ногами, не провалювався. В повітрі було тихо й урочисто. Вщух вітер, ніби його дихання заморозив немилосердний, лютий мороз. Сніг на ялинових гілках застиг, мов тверда шкаралупа, і тільки від різкого руху великого птаха додолу часом падала з шумом біла брила. Лід скував навіть незамерзаючі болота, і в погожі дні над ними вже не здіймалася пара, як бувало раніше. На озеро щодня виходила група робітників — у товстому, на витягнуту руку, льоду знову й знову пробивали ополонки, бо рибі не вистачало кисню. Тоді на всі боки летіли подесятерені луною глухі удари ломів, зливалися з гучними ударами сокир і скрипливими мелодіями пил — звуками, що линули з інших лісових ділянок, з вирубок.
Лісові звірі тепер наче не так боялися людини. Різні кормушки, в які щодня клали сухе листя, вербові, осикові і дубові гілки, сіно і снопики вівса, насипали каштанів, жолудів та букових горішків, уже мали своїх постійних споживачів. Навіть олень, якого прозвала Клишоногим, завжди такий полохливий, тепер, не чекаючи, поки від’їдуть сани, які привозять корм, виходив з лісу на галявинку, тягнувся сильною головою до снопиків смаковитого вівса. Сердито пирхав на дрібних пташок — корольків, синичок, омелюхів, які намагалися поцупити щось із ласкавого дару людських рук. Сполохані, вони сідали на барбарис, яловець чи горобину, ретельно дзьобали останні ягоди.
Зайці зухвало підходили до самого дому, і собаки, роздратовані таким нашестям, відганяли їх. Навіть мала кривонога Мірця, стоячи біля порога, тихим гавканням підбадьорювала Рекса та Кульгавого. Кабани ще кілька разів пробували підходити до буртів, добре прикритих перед морозом, відганяли пострілами, і наполохані тварини подалися зрештою десь в інші місця. Найлагідніші були сарни. Щоранку можна було бачити кілька великих стад їх біля кормушок уздовж молодих заростей поблизу лісництва. Тужливо витягали шиї до людської садиби, і тоді в їхніх великих вологих очах світилися відблиски сонця, яке щойно сходило, кидаючи проміння на рудувато-жовті шубки тварин. Сарна, що жила в лісництві, часом виходила назустріч стаду біля кормушки, нерішуче спинялася напівдорозі, не знаючи, що робити далі. Стояла довго, певно, серце її розривалося, не відаючи, як бути. Нарешті, похнюпивши голову, обережно ставлячи ніжки, повертала до стодоли, де під час найбільших морозів вона, сховавшись у соломі, ночувала.