Там, де козам роги правлять

А що ж буде за годину, дві, три? Бо це єдиний шанс на порятунок — діждати світанку. Тоді ж вовки вже покинуть його, заховаються десь у лісових хащах? А втім, певності не було — може, вони пильнуватимуть його і вдень, доки не діждуться, коли нарешті він замерзне і пояс не витримає, лопне, а він, як спіла груша, полетить до тих чотирьох страшних, голодних пащ.

Хлопець подивився вниз, під дерево. Тут було темніше, ніж поблизу на дорозі. Тим виразніше світилися вовчі очі — нетерплячі, метушливі, вони блискали, кружляючи навколо дерева. Клем увімкнув ліхтарик, і промінь його збентежив звірів. Але тільки на мить. Ліхтарик світив уже слабенько. Чорт його знає, скільки вже Клем сидів на цьому дереві. Годинника хлопець не носив — він давно вже зіпсувався.

Добре, що сьогодні він якраз лишив у Віки свою папку. А то лежала б вона оце зараз під деревом, і ці упирі порвали й потоптали б її.

Коли б то Віка знала, що з ним приключилось. А вона, либонь, спить собі, і за вухом їй не свербить. А може, думає про їхнє почуття? Е-е, дідько його знає, чи не здалося йому тільки, що дівчина відповідає взаємністю на його кохання. Які ж у нього докази? Що була привітна, мила, що так гарно помогла йому передруковувати текст? Але ж це ще зовсім не означає, що то любов... Ех, хіба знаєш? Скільки вже разів він ошпарився на тих, здавалося б, цілком певних жіночих почуттях! Он хоча б та чорна Зося, кицька така, вітрогонка, знала його вірші, а що вийшло...

Поворухнувся і омертвів з жаху — вчепився руками за дерево. Він весь час боявся задрімати, а ось зараз не витримав. Ще трошки — і впав би з дерева. Аж затремтів, подумавши про це.

Ліхтарик світив дедалі тьмяніше. Вовки невтомно кружляли внизу, коли блимало світло — відступали на крок, але не тікали. Клем гасив ліхтарик — треба було берегти батарейку. Майже не світив, а вже вигоріла, халтурна робота. Котра година? Зорі ще ясні, по них, кажуть, можна орієнтуватися в часі, Гасинець уміє. Яка погана робота у лісничого, рядом з вовками, не знаєш, коли ті звірі можуть прийти... І треба ж було, щоб саме йому, Клемові, так не пощастило...

Хлопець стягнув з шиї шарф і щільніша застебнув комір куртки. Шарфом міцно прив’язався до дерева — так буде безпечніше. Сидіти твердо і незручно. Найгірше, що він уже зовсім не відчуває ніг. І руки пограбли, насилу ворушить ними, і той дурний шарф весь час вислизав поміж пальцями, поки нарешті Клем зв’язав його. Чи видержить він до ранку? А власне, що гірше — замерзнути на смерть чи щоб тебе з’їли вовки? Знизу знову почулося якесь тоскне, похмуре мурмотання чи підвивання. Клем здригнувся: ні, мороз — це куди краще.

Спробував ще кричати, але голос його ослаб, скутий морозом, який пронизував усе тіло. Ліхтарик ледь жеврів. Знизу чути було якесь шелестіння і дедалі гучніше жалісне мурмотання. Вовки то сідали на задні лапи, підносячи вгору голови, то швидко, сторожкими кроками кружляли навколо дерева.