Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Закоцюбленими руками, що вже майже нічого не відчували, перевірив, як прив’язано пояс і шарф. Скоцюрбився в незручній розсосі між стовбуром та гіллякою і застиг нерухомо. Так, іншого виходу немає, треба чекати до світанку. Зараз, мабуть, ще й не північ. У таких ситуаціях час тягнеться дуже повільно. Небо зоряне, мороз, певно, дужчав, останнім часом уранці бувало понад двадцять градусів. Він давно вже не пам’ятав такої суворої зими. В лісі тиша, ніби в ньому не було жодної іншої істоти, окрім вовків.
У теплих хатах, де не страшний ніякий мороз, усі вже сплять. Віка, мабуть, закінчила якусь книжку, стомлена простягається під ковдрою. А Зося? Чому він завжди повертається думкою до неї? Мила чорнявка, мабуть, шаліє десь на вечірці. З отим мельником. Ех, негарно то було з її сторони. Едек теж на вечірці, аби тільки знову не зчинив скандалу, бо він уже був п’яний... Чого йому треба од Віки? Сам же винен, по-свинському поставився до дівчини, яка так доглядала його, коли хворів... Едек, Едек... а що як він оце тепер повертатиметься з вечора? П’яний, нічого не помітить, вовки й накинуться на нього...
Він затремтів, безпорадний, подумавши про це. Але відразу ж і заспокоївся. Міхал певно ж запросить Едека до себе переночувати, не пустить п’яного в дорогу серед темної ночі. А може, за який скандал його знову заберуть у міліцію... В усякому разі треба час від часу кричати — це когось або прикличе на допомогу, або попередить.
Клем був такий слабий і вимучений, що голос його насилу проривався болісним криком з грудей.
Хлопець починав дрімати, йому здавалося, що мороз стає менший, що вже не так холодно, потім він раптом прокидався, ворушився і тоді знизу чути було шамотіння, тупцяння і мурмотання вовчої зграї. Клем здригався від страху, знову відчував пекучий мороз і навіть починав махати руками, щоб тільки не замерзнути на смерть. Чи доживе він до ранку? Так багато розповідали про людей, які замерзали на глухих дорогах, у лісах, на непрохідних бездоріжжях.
І знову куняв, і марилися йому успіхи на письменницькій ниві, слава його книжки, похвальні рецензії, нагороди. У нього вже був свій дім, теплий, затишний, і в тому домі поралася якась чарівна дівчина, схожа чи то на Віку, чи на Зосю, чи, може, на ту розведену з Ольштина... Байдуже, головне, що вона була гарна та ніжна і зустріла його на порозі, обнімаючи теплими руками. З радіоприймача линула тиха, ніжна музика, в другій кімнаті, певно, були гості, бо там лунали голоси...
Раптом Клем здригнувся, серце його несамовито закалатало. В першу мить хлопець навіть не знав, де він. Здалеку ясно почувся гучний знайомий голос, який гукав його, і ще — дзвоники на кінській збруї. З лісництва їдуть по нього, ой як це добре! Він хотів кричати, роззявляв рота, але з горла виривався тільки тихий писк. Хлопець даремно старався. Тоді він згадав про ліхтарик — мало не впустив його, бо рука вже нічого не відчувала. Блимнув тьмяним жовтуватим світлом у той бік, звідки долинули голоси. З другого боку на дорозі водночас забіліла ясна смуга.
Різко бахнули постріли, гучною луною покотилися навколо. Скавуління, писк, тріск гілок, якась панічна втеча. Глухе, басовите гавкання Рекса і тонше, але завзятіше — Кульгавого. Смуги світла, спрямовані вгору, на гілки дерева, де сидів Клем.
— Гей, Клем, ти злізеш сам?
Хлопець, зворушений, схвильований, ледве пробелькотів щось.
Метек уже підскочив до найнижчої гілки, вхопився і, мов кіт, ліз на дерево. Лісничий для острашки ще кілька разів пальнув у кущі. Рекс і Кульгавий грізно гарчали коло вбитого вовка. Закривавлений слід вів у недалекі зарості. Пси кинулися туди, лісничий насилу зупинив їх.
— Що за гармидер? Що тут п’ють, кого б’ють?— П’яний Едек зупинився, зліз із велосипеда і по снігу посунув до них.
— Міцно держись за шию. Будемо злазити — Метек був уже біля Клема, обережно розв’язував пояс і шарф. Удвох поповзли вниз.
Клем нічим не міг допомогти другові. Все його тіло здерев’яніло, замерзло, як велика крижана бурулька. Не відчував ні ніг, ні рук. Плечі пекло наче кригою. Метек, сопучи, зсовувався з гілки на гілку. На нижній нерішуче зупинився з своїм тягарем. Лісничий розставив руки.
— Стрибайте, нічого не вдієш.
Вони впали на землю, у витоптаний вовчими лапами сніг, рядом з убитим вовком.
Едек уже трохи отямився. Пособляв Метекові тягнути товариша до набитих соломою саней. Там лежало кілька смолоскипів. Не встигли й запалити їх.