Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

У крові вирувала юнацька жага небезпечних пригод, до того ж одеська школа прапорщиків готувала не стільки простих вояків, скільки диверсантів, розвідників, шпигунів… Чим не нагода перевірити свої навички та знання!

Задля цього навіть довелося потай пробратися до будівлі, у якій розміщувалася резиденція «общества».

В Одесі, буваючи на лекторіях «Просвіти», Марко також познайомився з Миколою Аркасом, сином знаного автора «України-Руси».

Той час від часу приїздив сюди у справах військових та, шануючи спадщину покійного батька, навідувався й до одеських «просвітян».

При зустрічах Микола Миколайович розтлумачував Шведові багато речей.

Марко любив ті прогулянки Французьким бульваром із Миколою Аркасом, бо після них мав що обдумувати, прокручувати у думках знову і знову, аж поки усе почуте не синхронізовувалося із рештою знань та не вкладалося у мозку в єдину цілісну картину.

Склавши в голові усе докупи, Швед усвідомив, що цікавість привела його до чогось значно більшого і могутнішого, ніж звичайна благодійна християнська організація.

«Історічєскоє Православное Палестінскоє общество» — напіврелігійна-напівполітична спільнота — займалася не так справами Божими, як людськими — марнославними й злочинними.

Одним із головних, неофіційних, таємних завдань «общества» було продовження вишукування та збирання будь-яких доказів першості Московії над Києвом у всьому, що утверджувало би її нерозривні зв’язки й величну історію від часів київських князів до Петра Першого. А за очевидної відсутності таких — вилучення та опрацювання величезних об’ємів літописів та стародруків з тією ж таки метою — утвердження непорушної першості й величі «государства Російского», доведення прямого спадкоємництва його царів від престолів Київського та Візантійського та усілякого применшення давньої державності України.

Микола Аркас привіз йому деякі батьківські історичні розвідки та детально пояснив причинно-наслідкові зв’язки, які досліджував та встановив його покійний батько.

Швед дізнався про те, що московські посланці, наче сарана, що поїдала житні поля, століттями хитрістю та злочинами забирали усі цінні рукописи та книги, складені русинською, українською мовою; вивозили давні артефакти та символи державної влади, будь-які докази існування на просторах України розвинутих давніх цивілізацій та мудрості пращурів. Розкопували давні могильники й кургани, вичищали князівські усипальниці й місця останнього спочинку славних гетьманів. Докладали надзусиль, щоб усі ті скарби української нації протягом століть осідали у Петербурзі й Москві, аби клейноди Київських князів перейняли не українські державці, а московські Катерини й Олександри, павли та миколи. Щоб забули нові, прийдешні покоління українців, зневажливо перехрещені «малоросами», свою історію, свою мову, свою культуру. Щоб ніколи не довідалися, що коли їхні князі видавали своїх дочок заміж за європейських правителів, на місці Москви стояло непрохідне болото і кумкали жаби…