Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #3
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-282-2
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3». Краткое содержание книги:
Нові небезпечні випробування чекають і на Марка Шведа. Тепер волею долі він — спеціальний агент МІ-6 і разом із молодим британським журналістом Яном Флемінгом має виконати таємні, сповнені небезпеки місії у Харбіні й совєцькій Москві… Однак і під чужим прапором Марко залишається лицарем Таємного Українського Легіону. Повернути вкрадену історію свого народу, розгадати таємницю свого роду і не загубити при цьому подарованого йому долею кохання непросто, бо ворог той самий і так само жорстокий. Він усюди: на Далекому Сході, у Москві і навіть у Лондоні.
Чергові пригоди українського «Джеймса Бонда», Марка Шведа, що розгортаються на історичному тлі 30-х років XX століття, майстерно виписаному авторкою Лорою Підгірною, вражають своєю реалістичністю і драматизмом.
Небезпеки, таємниці, кохання… А головне — українська історія, невивчені і незасвоєні уроки якої можуть відгукнутися для сучасників дуже болючими наслідками.
— Настільки офіційно, — гмикнув Швед, — що аж на перемовини до Харбіна усі з'їжджалися… Звичайно… Чим не підходяще місце твій бордель, — вибач, Сибілло, кажу, як є, — для офіційної співпраці Великої Британії та Японії…
— Тобі не вгодиш, Алексе… — зітхнула Сибілла. — Але я пригадала ще дещо… Семпілл не часто запрошував мене під час серйозних розмов. Але коли наставав час бренді та сигар, він кликав мене, я приносила їм каву та чай, і хтось із присутніх міг зажадати провести час зі мною… Це було вкрай принизливо, але я мусила підкорятися… Так от, одного разу я почула уривки розмови… Семпілла, Рутланда та одного японця, круглопикого і не вельми приємного, з яким вони особливо часто навідувалися до клубу… Я навіть пригадую його ім’я… Такідзіро Оніссі… Здається, він був великою шишкою військової авіації Японії. Так от… Вони якраз говорили, що для нових технологій пасуватиме і новий підхід ведення повітряного бою. Про те, що японський менталітет, духовні й культурні традиції цілком дозволяють впровадити один експеримент… Такідзіро назвав його «Опалими квітами сакури». Я ще подумки здивувалася, як стосується сакура до їхніх військових справ та літаків… Але потім усе зрозуміла. Мова йшла про створення спеціальних штурмових загонів, які ціною власного життя можуть вражати цілі на воді… Льотчики-смертники… Квіти сакури, зірвані божественним вітром, — задумливо проказала вона. — Як же він їх називав… Слово таке, японське…
— Камікадзе? — підказав Швед.
— Так… камікадзе. Це було страшно навіть слухати, не те що уявляти. А вони, — продовжувала Сибілла, — говорили, сміялися, попиваючи бренді…
— А Фредерік Рутланд, друг Семпілла? — поцікавився Марко.
— Фредерік Рутланд, наскільки мені відомо, після від’їзду Семпілла повернувся до Японії. У нього там, як я розумію, справи були «на мазі». А звідти перебрався на Перл Харбор… Тепер він консультує американських військових чи щось таке…
— Цікаво… — проказав Марко сам до себе. — Навіть дуже цікаво…
— Я мигцем читала про нього в газеті, — пояснила Сибілла. — Про Рутланда… Але з того часу більше його не бачила.
— Добре… Це добре, Сибілло, — погідливо сказав Швед.
Озирнувся.
— Ходімо вже… — мовив до Сибілли, та, не ступивши і кроку, кивнув головою убік. — А це що?
Там, примостившись один на одного, прикриті важким брезентовим теном, лежало з десяток великих дерев’яних ящиків.
— Зовсім забула… — Сибілла підійшла ближче і торкнулася одного із них. — Воскресенська казала, що того дня, коли китайська поліція увірвалася до генконсульства, вони ледь встигли врятували якісь цінності… Вчасно вивезли до контори синдикату. Однак там, з огляду на зрозумілі обставини, зберігати їх було ризиковано — раптом китайці влаштують обшуки по усіх російських установах та конторах?.. Ось і привезли усе це добро до мене, мовляв, тут найбезпечніше… Оце думають, у який спосіб їх якнайшвидше і якнайбезпечніше доправити у Москву.
Марко зацікавлено і собі підійшов ближче.
— У Москву, значить… А що у них? — запитав він.
— Не маю найменшого уявлення… — знизала плечима Сибілла. — Їх знесли сюди, поки Воскресенська розмовляла зі мною. Чи то пак погрожувала мені. Вона, знаєш, любить вдавати із себе велику діячку… Геть памороки мені забила своїми погрозами, тож я зовсім забула про ті ящики, Алексе. Мені було інше в голові…
Швед похитав головою, усміхнувся.
— Погана з тебе шпигунка, Сибілло!
Вона пирхнула.
— А я і не планувала ставати шпигункою, — нервово похитала головою. — На відміну від Зої Воскресенської, мене ніколи не цікавила кар’єра у радянських спецслужбах. У ВНК мені пообіцяли безбідне життя в обмін на те, що я завжди уміла — подобатися чоловікам. А втягнули у справжнісіньке лайно!
— А чого ти чекала від чекістів? Марципанів на паличці? — гмикнув Швед. — Не думав, що ти така довірлива і наївна.
Марко уважно роздивлявся знахідку.
На кожному ящику, щільному, добротно збитому із темних міцних дощок, красувалася дивна емблема. Вона видалася Шведові знайомою, але де він міг бачити подібну?
У пам’яті, наче з туману, виринула стара залізнична станція у Волочиську, де їх, солдатів, вишикували для привітання імператора Миколи II… Саме там, біля волочиської станції московський цар зі своїми генералами приймав рішення про початок наступу у напрямі Луцька. Так званий Луцький, або Брусилівський, прорив. Його назвали на честь Олексія Брусилова, одного з царських генералів, гарячого і послідовного прихильника війни до переможного кінця і, власне, ініціатора тієї кривавої імперської каші, де загинуло стільки українців…