Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Клів хижо посміхається.
— Тихенько, мала! Знаю, ти сумувала за мною.
— Як за холерою!
— Твій татусь ніяк не дочекається тебе вдома. Ти не можеш собі уявити, яку зустріч він тобі приготував.
У нього жахливо тхне з рота, а коли мені бракне повітря, то це взагалі нестерпно. Треба якось вивільнитися, інакше мені кінець.
— Та ні, якось іншим разом.
Клів регоче; він втішається моїми дотепами, смакує цю гру.
— Кожному з нас він обіцяв, що ми по черзі покажемо тобі, як багато ти для нас значиш. Мілліґен зголосилася бути першою. Вона вже зачекалася, каже, що далеко не всього тебе навчила, а ти так тягнешся до знань!
Перспектива перетворитися на іграшку в руках Мілліґен — це суцільне жахіття. Мені потрібно давати драла, негайно.
Врізаю коліном йому в пах. Він послаблює хватку і я вириваюсь, але він знову хапає мене, і його очі аж світяться, жадаючи крові. Я лиш підсилила його апетит.
Зараз або ніколи. Бийся або умри. Різко викручую ногу й стопою б’ю йому в шию, а коли він відпускає мене, заїжджаю кулаком у шлунок. Він відступає — на обличчі намальовано подив — проте швидко отямлюється і тепер вже мені доводиться захищатись.
Поки блокую його удари, помічаю у пилюці свого ножа. Намагаюся підібратися ближче до нього, щоб вхопити і подарувати собі шанс. Але Клів розуміє, що я роблю, і від люті аж ричить.
Йому вже набридли ці ігри. Мій спротив роздраконив і принизив його, і він наносить мені прямий удар в обличчя й одразу штовхає у річку. Тут неглибоко, але я занурилася, не встигши навіть набрати повітря. А коли за мить вириваюся на поверхню й глибоко вдихаю, опиняюся у його смертоносних ручищах, які обмацують кожнісінький сантиметр мого тіла. Я роблю що можу — б’юся ногами, кусаюся, звиваюсь, наче в’юн, але суперник узяв гору. Притиснув мене до мілини і утримує мою голову над водою, ніж біля горлянки, так що я не можу пручатися.
— Думаєш, ти мені рівня? Єдина умова твого батька — повернути тебе живою. А про те, щоб ти була цілою й неушкодженою, ми не домовлялися. Мілліґен засмутиться, але мені на неї начхати.
Клів полюбовно розглядає рану, якою прикрасив моє обличчя у фіорді, нахиляється і лиже її. Я роблю ще одну спробу звільнитися, але марно. Він водить туди-сюди лезом по моїй шиї, ковзає нижче до ключиці, його шкіра аж вилискує від поту, коли він розглядає свій виграш. Цікаво, що він відріже найперше? Може, палець для розігріву? Чи одразу відітне руку — щоб залишити по собі незгладимий слід?
Проте він залишається ні з чим, бо тієї ж миті валиться вперед, а я під його вагою знову йду під воду. Що є сили зіштовхую непорушне тіло з себе, і коли нарешті вдається сісти, бачу — з його голови стирчить сокира.
Мій рятівник височіє наді мною та коли впізнаю його, нова хвиля страху змиває усю мою вдячність. Рен — боцман, відданий побратим усіх Змій. Для нього вбити Кліва означає лиш одне — він сам залюбки презентує мене батькові. Він простягає мені руку, але я зволікаю, зрештою сама зводжуся на ноги. А він витягує сокиру із обм’яклого Кліва й добряче копає його.
— Купа лайна.
— Що ти робиш? — якщо він хоче напасти, то мені краще негайно дізнатися про це.
— Рятую твою шкуру! — він вириває жменю трави й витирає кров з леза, — ліс уже зайнявся і за декілька хвилин вогонь буде тут. Повсюди розсипаний порох. Біжи!
Я приголомшена і водночас рада. Він розвертається, щоб іти, але я хапаю його за рукав.
— Стій! Чому допомагаєш мені?
— Бо ти заступилася за мого хлопчика. Захистила від цього покидька, — він плює на Кліва.
Я не розумію, що він має на увазі, та нарешті втямлюю:
— Тобі?
— Він мій син. А цей щур перетворив його життя на пекло, — він перекидає сокиру собі на плече й уважно дивиться на мене, — я далеко не єдиний на борту, хто подарував би свою відданість тій відважній людині, що кине виклик Капітану.
Якусь мить я намагаюся зрозуміти, що він має на увазі, а коли мені стає все ясно, я просто не вірю своїм вухам.
— Чи не означає це, що ти мені відданий?
Він значуще дивиться на мене:
— Спробуй вижити.
А тоді зникає, тікаючи в напрямку до узбережжя, щоб уникнути наближення розчаленої пічки. А я залишаюся віч-на-віч із мертвим ворогом, чия кров тече червоною річкою, а при погляді на спотворену голову хочеться блювати. Тріск палаючого листя гучнішає, і це означає лиш одне — скоро Клів піддасться кремації у власноруч розведеному вогні. Якщо я не бажаю приєднатися до нього, мені слід поспішити.
Тріщить гілка — і я помічаю Ґустава, він уже приготувався тікати. Він бачить мене над зарубаним тілом, і якщо його відпустити, усе розповість батькові.