Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Однак зовсім не залишається часу на сутичку, адже ми обоє ризикуємо згоріти. Я чекаю, вся на нервах — цікаво, що ж надумає Ґустав? Він дивиться мені в очі і, мабуть, в голові схожі думки. Якщо так і стояти, обох поглине вогонь, який не розбирає, хто є хто, і нищить усіх. Ґустав першим робить вибір і так мчить в напрямку моря, що аж спотикається.
Мені до нього байдуже, тож поспішаю туди, звідки прийшла. Вже немає сенсу стерегтися, ховатися. Ніщо тепер не зупинить цього полум’я. Воно саме годується: пожадливо тягне до рота неймовірні квіти та дерева, усе, що прикрашало цей Острів, і від них залишається лише попіл.
Я зазнала поразки. Вперше я спробувала помірятися силами з батьком і що вийшло — я не змогла захистити Острів, як колись не вберегла Томаса. Я не змогла прикрити собою всі квіти, як і запобігти смерті Йорена. І я не врятувала життя людям, як тоді не змогла оживити Клару.
Можливо, Бронн казав правду. Може, і справді мені не варто було сюди приходити.
Сила ще одного вибуху неподалік кидає мене на землю. Дзвенить у вухах, але я встаю на ноги і кидаюсь навтьоки.
Ось і берег, де ми пришвартувались. Я наштовхуюсь на сім’ю, що ледь рухається. Наймолодша дитина тягне на руках старенького собаку й навідріз відмовляється покинути його, не зважаючи на материні вмовляння.
— Там на вас чекає човен, не варто зволікати, — я гукаю їм, коли підходжу ближче, сподіваючись, що він таки є, — дайте, я понесу собаку.
Я простягаю руки, а дитина уважно розглядає мене, вагаючись, чи мені варто довіритись. Не дочекавшись її рішення, я вихоплюю тварину.
— Біжимо!
Я лиш іноді оглядаюся, щоб не губити їх із виду: батько тепер несе дитину на руках, а мати лиш прагне не відставати від нового провідника. Чи є для них місце на човні, поки що невідомо. Я зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що всі суденця вже давно відчалили, залишивши решту острів’ян на волю стихії.
Тож коли забираюся на пагорб й дивлюся вниз на бухту, то завмираю. Я просто не йму віри своїм очам.
У відкритому морі об’якорилися чотири великих кораблі і шлюпки, поспіхом спущені на воду, доправляють туди біглий люд. І хоча прапори на щоглах свідчать про очевидне, мені все одно важко віриться, що це Королівська Флотилія.
Сім’я вже наздогнала мене і підштовхує рухатися далі. І я біжу вниз по схилу — так швидко, що ногами не встигаю перебирати. Коли опиняюся внизу, в легенях аж пече. Збуджена, я віддаю дівчинці собаку і вказую на натовп, що спокійно чекає своєї черги.
— Біжіть! Швиденько! Про вас подбають! — вигукую я і, щойно вони уходять, оглядаюся у пошуках Бронна.
Натомість бачу декого іншого. Він такий же прекрасний, як у день нашої зустрічі, а його неохайний вигляд лиш додає йому шарму. Це не хто інший, як мій наречений, він допомагає похилій парі зійти на судно. Ну що ж, тепер зрозуміло, чому Королівська Флотилія тут.
Відчувши на собі погляд, Торін підіймає голову і бачить мене. Він не здивований — мабуть, уже знайшов Ґрейс. Поспішаю йому назустріч і подаю руку на знак вітання. Його теплі обійми для мене як грім серед ясного неба.
— Ґрейс сказала, що ти відправилася за людьми Адлера? Я хвилювався.
Одразу згадую Кліва і його подих на моєму обличчі; згадую, як він погрожував мене покалічити.
До останнього не хочеться визнавати, що ці хвилювання таки виправдані. Цікаво, як я здолаю батька, якщо навіть із Клівом не впоралась? Проте відкидаю всі свої тривоги геть і питаю:
— Чому ти тут?
— Я отримав твоє повідомлення і вирішив йти тобі назустріч — саме вчасно. Ще трохи, і було б запізно, — він помічає мою порізану щоку, мою свіжу рану на шиї, — як же я радий тебе бачити, Мерріан!
Думається мені, що він таки щиросердечний.
— Я також! — і ці слова зовсім не передають всіх моїх почуттів.
Однак часу на продовження бесіди обмаль, тому що до нас підбігає один із людей Торіна. Він підозріло мене розглядає, і я впізнаю охоронця, що супроводжував Принца в день наших заручин. Як і тоді, він не надто радий мене бачити.
— Треба спішити, мій пане! — каже охоронець, — Острів дощенту знищений.
Торін киває.
— Мерріан! Це Шарп — мій найвідданіший командир.
— Вельми рада нашій зустрічі! — кажу я, але він не відповідає мені взаємністю.
— Мій пане…
— Так-так, рушаймо!
— Хвилину, — я вигукую, оглядаючись довкола, — а де Ґрейс?!
— Вона у безпеці, — відповідає Торін, — допомагає людям на кораблі. Я відведу тебе до неї.