Моя неймовірна подруга

Я стала чекати на нові похвали, які б могли свідчити про мої власні, не залежні ні від кого вміння та здібності. Але Ґераче, коли задав нам написати новий твір про царівну Карфагену («Еней та Дідона: зустріч двох біженців»), вже так мене більше не хвалив, а обмежився тим, що поставив мені «вісім». А от викладачка Ґальяні завжди вітала мене дружнім кивком, і я дізналася, що вона викладає латинь та грецьку Ніно Сарраторе, що вчився у першому “А”. Мені не терпілося отримати похвалу за успіхи, що надали б мені впевненості, і я сподівалася почути про це хоча б від нього. Якби його вчителька в класі привселюдно назвала б моє ім’я і похвалила, то він би, може, згадав мене і нарешті заговорив зі мною. Але нічого такого не сталося. Я, як і раніше, спостерігала за ним на виході зі школи, помічала його відстороненість, він на мене так ні разу й не глянув. Якось я навіть пішла слідом за ним вздовж проспекту Ґарібальді і потім вулицею Казанова, сподіваючись, що він мене побачить і скаже: «Чао, бачу, що нам по дорозі. Я так багато чув про тебе». Але він швидко ішов собі далі, понуривши голову, і ні разу не озирнувся. Я втомилася від очікування, картала сама себе. Відтак звернула до проспекту Новара і повернулася додому.

День за днем я тільки те й робила, що намагалася довести ще більше вчителям, однокласникам, самій собі власну старанність і наполегливість. Та з часом у мене з’явилося і наростало відчуття самотності, і вчилася я вже без колишнього ентузіазму. Отож я спробувала передати Лілі засмучення вчителя Ферраро тим, що вона більше не ходить до бібліотеки. Я згадала також про те, який успіх мав мій твір про Дідону, правда, не повідомивши їй, що саме я написала, а лише давши зрозуміти, що в тому була і її заслуга. Ліла слухала мене неохоче, можливо, вже навіть не пам’ятаючи, що ми розмовляли про ту царицю, — у неї були інші проблеми. Тільки-но я замовкла, вона сказала, що на відміну від Пасквале, Марчелло Солара не полишав її у спокої. Якщо вона виходила з дому за покупками, він ішов за нею слідом, на відстані, до крамниці Стефано, чи до візка з овочами Енцо, просто, щоб подивитися на неї. Якщо вона виглядала у вікно, то бачила його на вулиці, на розі: чекав, щоб вона виглянула. Та наполегливість її лякала. Вона боялася, що те помітить її батько, а перш за все — Ріно. Вона хвилювалася, що може розпочатися одна з тих звичних для нашого району сутичок серед чоловіків з кулаками та дубинами, що відбувалися тут ледь не щодня. «Що в мені такого?» — повторювала вона. Вона здавалася сама собі худою, негарною. Чому Марчелло до неї причепився? «Чи в мені є щось погане? — питала. — Чому я змушую людей чинити зле?»