Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
— Так і сказала?
— Навіть більше того!
— Що саме?
Марчелло, ображений, відповів, що його почуття були від самого серця, що він вдень і вночі думав лише про неї, а отже — ніяка він не тварюка, а щиро закохана людина. На що Ліла відповіла йому, що якщо людина поводиться так, як він повівся з Адою, якщо ця людина у новорічну ніч починає стріляти в людей з пістолета, то називати її тварюкою — образа для тварин. Марчелло нарешті зрозумів, що вона не жартує, що вона справді ставиться до нього як до бридкої жаби чи ящірки, і від цього несподівано зовсім упав духом. Лише пробурмотів невиразно: «То мій брат стріляв, а не я». Але вже промовляючи ту фразу, він зрозумів, що після цього вона зневажатиме його ще більше. Так і сталося. Ліла прискорила ходу, а коли він спробував було її наздогнати, крикнула: «Йди геть!», і побігла. Тоді Марчелло зупинився, ніби не розуміючи, де він і що йому робити, і згодом повернувся до «міллеченто», понуривши голову.
— Це ти так з Марчелло Соларою вчинила?
— Так.
— Ти зовсім з глузду з’їхала! Гляди, не кажи нікому, що ти так з ним обійшлася!
Спочатку та порада видалася мені поверховою; я промовила ту фразу, лише щоб продемонструвати своє співчуття та причетність до її справ. Ліла за характером була такою, що їй подобалося розмірковувати та фантазувати над фактами, але вона ніколи не пліткувала, на відміну від нас, які тільки те й робили, що ляси точили. І про освідчення Пасквале вона розповіла лише мені; наскільки мені було відомо, вона нікому про це більше не казала. А от про Марчелло Солару роздзвонила усім. Коли я зустрілася з Кармелою, та відразу мені сказала: «А ти знаєш, що твоя подружка відмовила Марчелло Соларі?» Зустріла Аду, а та мені відразу: «Твоя подруга самому Марчелло Соларі сказала “ні”!» Навіть Альфонсо одного дня запитав мене ошелешено у школі: «Кажуть, твоя подруга відмовила Марчелло Соларі?»
При зустрічі я сказала Лілі:
— Даремно ти розповіла усім, тепер Марчелло розгнівається.
Ліла стенула плечима. Їй треба було наглядати за братами, поратися по хаті, допомагати матері, батькові, тому ми не довго розмовляли. З тієї новорічної ночі вона займалася лише домашніми справами.
Саме так. Протягом решти навчального року Ліла взагалі не цікавилася моїми шкільними справами. А коли я запитала в неї, які книжки вона брала у бібліотеці, що читала, відповіла роздратовано: «Я більше книжок не беру, від них у мене тільки голова болить!»
А от я вчилася, читала тепер навіть просто із задоволенням. Але дуже швидко мені довелося визнати, що з того часу, як Ліла більше не підганяла мене, не намагалася випередити у навчанні та в читанні, школа і навіть бібліотека вчителя Ферраро втратили для мене смак пригоди і перетворилися лише на щось добре відоме, що мені вдавалося легко і де мене дуже хвалили.
Я чітко впевнилася у цьому у двох випадках.
Одного разу я пішла взяти книжки у бібліотеці за особистим членським квитком, в якому було повно поміток про попередні відвідування та книги, і вчитель спершу похвалив мене за старанність, а потім запитав про Лілу, висловивши розчарування, що вона та вся її родина більше не ходять за книжками до бібліотеки. Важко пояснити, чому, але від того розчарування мені стало боляче. Мені воно видалося справжнім та щирим зацікавленням долею Ліли, чимось значно вагомішим за похвалу за мою старанність. Я подумала, що навіть якби Ліла взяла б лише одну книгу на рік, на тій книзі залишився б її відбиток, який вчитель відчув би, коли вона її повернула. А от я не залишала відбитків, я була лише втіленням наполегливості, з якою без упину ковтала том за томом.
Інший випадок пов’язаний зі шкільними буднями. Викладач літератури приніс перевірені твори з італійської (на тему, як зараз пам’ятаю, «Фази драми Дідони»), і якщо зазвичай він обмежувався парою фраз, щоб прокоментувати мою звичну «вісімку» чи «дев’ятку», то цього разу по-особливому похвалив мене перед усім класом і лише в кінці оголосив, що поставив мені аж «десять». Після уроку він покликав мене у коридорі, щоб ще раз висловити своє щире захоплення тим, як я розкрила тему, а коли повз нас проходив викладач релігії, то зупинив і його, щоб коротко поділитися з ним моїми успіхами у навчанні. Минуло кілька днів, і мені стало зрозуміло, що Ґераче у своїх похвалах не обмежився одним лише священиком, а показав той мій твір і іншим викладачам з інших кафедр. Тепер багато вчителів при зустрічі у коридорі привітно мені усміхалися, а дехто навіть промовляв пару слів вітання. Викладачка з першого “А”, наприклад, вчителька Ґальяні, яку всі поважали і якої всі уникали, бо подейкували, що вона — комуністка і двома словами могла розбити вщент будь-яке недостатньо обґрунтоване твердження, зупинила мене у фойє і похвалила перш за все основну ідею мого твору, яка полягала в тому, що якщо позбавити міста любові, то їхня благодійна природа змінюється і перетворюється на негативну. Вона запитала в мене: