Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Та ти ж мелеш дурниці. Навпаки, я вважаю, що його втішить цей арешт.
— Зовсім ні. І ось слухайте чому. Уявимо, що Томеску заарештовано. Не почуваючи ніякої провини, капрал наполегливо шукатиме аргументів, щоб довести свою непричетність до вбивства. Він передумає все, що сталося за час його зустрічі з Войнягу. Нам точно відомо, що Томеску був байдужим до навколишнього. Коли ви нагадали йому про сварку, він здивувався. Цей щирий подив свідчить про те, що капрал дійсно не звертав ні на кого уваги. Наполегливо розмірковуючи в тюрмі про ту подію, шифрувальник почне пригадувати найменші подробиці. Цілком можливо, що деякі з них, а то й усі без винятку, в його уяві не матимуть якогось значення. Однак на допиті йому доведеться розповісти про них. І те, що він вважатиме дріб'язковим, насправді й допоможе нам натрапити на слід убивці. Не вважайте тільки мене легковажним. Я не буду доводити, що й убивці відомо, як неуважливо під час зустрічі поводив себе Томеску. Навпаки, я певен, що він цього не знає. А тому й боїться, щоб капрал часом не розповів чогось такого, що розкриє нам очі на весь злочин. Все це я мав на увазі, говорячи, що Томеску загрожує небезпека. І я вважаю, що краще для капрала і тим більше для нас, коли ми заарештуємо його. Цілком можливо, що вбивця, поспішаючи, зробить якусь фатальну для себе помилку.
Але капітан Георгіу, вислухавши пропозицію Улі заарештувати Томеску, завагався. Сліпо обвинувачуючи шифрувальника раніше, він зараз уже не був таким впевненим у його провині. Міркування Улі похитнули всі його колишні переконання. А проте начальник другого відділу навіть сам собі не признався б у цьому.
— Краще ми зробимо це вранці. У мене ще не з'явилось остаточного рішення.
— Гаразд! А доти я оберігатиму його від усяких несподіванок.
Потиснувши один одному руки, вони й розійшлися, Коли Уля зайшов у двір свого хазяїна, собака голосно загавкав, а потім, впізнавши його, почав скавчати. Тягнув капрала за полу шинелі і жалібно дзявкотів.
— Що таке, Рябчику? Розбудив тебе? Нічого, до ранку виспишся! Цілими ж днями вилежуєшся.
Він погладив собаку і зайшов до хати. Ніхто з хлопців не спав. Бурлаку щось розказував, а інші уважно слухали його.
Уля відразу спохмурнів.
— А де Томеску? — запитав він схвильованим голосом.
— Де ж йому бути? У якоїсь молодиці… Ти ж показав дорогу… — відповів Барбу Васіле.
— Облиш жарти! Хлопці, де Томеску? — допитувався Уля Михай.
— Барбу ж тобі сказав, — озвався єфрейтор Пеліною.
— І він давно вийшов?
— Відразу ж після тебе, — мовив Бурлаку. — Десь так пів на одинадцяту. Ми всі вже лежали роздягнені, а він довго нишпорив щось у мішку і, як помітив Мардаре, з нетерпінням поглядав на стінний годинник. Так, Іоне?
— Та звичайно! Мабуть, боявся спізнитися на побачення. «Ти куди?» — запитай Пеліною, коли він ступив до дверей. «Та хіба не знаєш? У вбиральню!» Ми й повірили йому. Чекаємо чверть години, потім ще стільки, а Адріана нема та н нема. Тоді я й кажу жартома: «Хлопці, мабуть, наш Томеску впав у клозет». А Барбу перебиває мене: «Ну й дурень же ти. Я певен, що він теж. уже волочиться за жінками, як Уля. Я ж оце недавно виходив і не бачив його». Правда, Барбу?
— Авжеж! Дивись, Уля, Адріан відіб'є в тебе любку…
— А де ж це ти вештаєшся, гультяю? — жартівливим тоном запитав Бурлаку.
Уля не відповів нічого.
«Дурнуваті! — вилаявся він стиха. — Вилежуються тут і не подумають, що їхній товариш у цю мить, можливо, у великій біді. — Проте відразу й докорив собі: — Звідки ж їм знати, вони ж нічого й не підозрівають».
— Ми саме говорили про це вбивство молодшого лейтенанта Войнягу, — мовив Пеліною. — Ти що-небудь знаєш?
Проте Уля наче й не почув цього запитання. «Що ж його тепер робити? — турбувався він. — Піти й повідомити капітанові Георгіу?» Тим часом знадвору почулося жалібне скавучання.
— Знову виє, щоб він уже сказився! — кляв собаку Мардаре.
— Кажуть, пси виють лише на місяць. А він, бач, як розходився, навіть у цю темну ніч.
Передчуваючи щось недобре, Уля вийшов надвір.
— Куди це він, навіжений? — подивувався Бурлаку.
— Та біс його знає! — відповів Барбу і одвернувся лицем до стінки.
Побачивши Улю, собака заскавчав сильніше. Терся біля ніг, хапаючи зубами за поли, і біг уперед.
— Йди, Рябчику, йди. Здається, я тебе вже розумію.
Пес повернув у сад. Уля, засвітивши ліхтарик, побіг за ним слідом. Собака знову завив. У суворій нічній тиші його жалібне виття наче віщувало смерть. Раптом світло ліхтарика вихопило з темряви обличчя Томеску, який лежав під молодою черешнею, розкинувши руки. Лице шифрувальника почорніло, з рота тоненькою цівкою струміла кров.