Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Уля помацав чоло Томеску, тремтячими руками розстебнув його кітель і приклав вухо до грудей, — життя в тілі ще боролось, воно не поступалося перед кістлявою примарою смерті.
Зрадівши, взяв капрала на руки і поніс його до хати.
А собака все стрибав, скавчав і радісно дзявкотів.
Побачивши закривавленого Томеску, шифрувальники вмить скам'яніли. Бурлаку як лежав на столі, так і не поворухнувся.
— Встань! — визвірився на нього Уля, відчувши, що ось-ось знепритомніє від незвичайного напруження.
Шифрувальник миттю схопився і допоміг Улі покласти пораненого на стіл.
А інші, збентежені й перелякані, мовчки дивились на все це, не насмілюючись підійти ближче.
Один тільки Барбу Васіле не розгубився.
— Мертвий? — запитав він спокійним голосом. І, вставши з лавки, підійшов до пораненого, помацав його за чоло. — Ще ні, але довго не протягне.
Ці слова наче пробудили Улю від сну.
— Ми мусимо його врятувати! — сказав він впевнено. — Нам дорога кожна хвилина… Ти, Бурлаку, побіжи й розбуди лікаря Стетеску. Скажеш, сталося велике нещастя. Хай захопить з собою всі інструменти. Тільки хутко!..
— А коли він не схоче?
— Ти попроси його. В крайньому разі, скажеш, що це розпорядження пана генерала. І не бійся… Ну, чого ж ти стоїш?
— Ти що, з'їхав з глузду? Невже я побіжу в сорочці і кальсонах?
— То одягни шинелю і йди… Тільки візьми з собою рушницю!
Ці слова вже звучали як наказ, і Бурлаку послухався.
— А ти, Мардаре, біжи на КП. Хай черговий офіцер повідомить панові капітанові Георгіу. Подзвони в автороту, щоб звідти вислали машину за підполковником Стетеску. Ти, Пеліною, піди й поклич капітана Смеу. В нього ж немає телефону. Та зрештою це ж зовсім близько.
— А я? — запитав Барбу Васіле.
Уля якось пильно поглянув на нього, а тоді вимовив:
— Ти зостанешся зі мною!..
Коли всі вийшли, Уля Михай припав головою до грудей пораненого: серце Томеску ледве билося
Витер долонею краплі поту на лобі і важко зітхнув.
— Давай повернемо його! — попросив раптом Барбу. — Він поранений у спину.
Уля помітив, що руки Барбу весь час тремтіли, а обличчя його було таке ж бліде, як і в пораненого капрала.
— Піди й розбуди хазяйку. Нехай розпалить у печі і нагріє води.
Зоставшись сам, Михай вийняв з ранця ножиці, розрізав ними кітель і сорочку. Між лопатками на спині побачив глибоку рану.
— Мабуть, помре… Втратив багато крові, — безнадійно махнув він рукою.
На вулиці зупинилась машина. Голосно загавкав собака. А незабаром почувся і голос лікаря Стетеску.
— Нарешті! — зрадів Михай, відчувши якусь надію. Разом з підполковником Стетеску до хати зайшли Смеу, капітан Георгіу та санітар Панделеску. Глянувши на рану, лікар вигукнув:
— Ох, і удар!..
— Чим же його поранено?
— Багнетом…
Помацавши пульс, Стетеску зробив укол і почав перев'язувати рану.
— Що робиться всередині, не знаю!.. Все залежить від того, які органи пошкоджено, — сказав він більше собі, ніж комусь іншому.
Перев'язавши пораненого, звернуся до Смеу:
— Пане капітан, хай хтось з ваших хлопців викличе карету швидкої допомоги.
Хвилин через п'ятнадцять пораненого Томеску вже везли в санітарній машині до найближчого польового госпіталю.
Підполковник медичної служби Стетеску, намагаючись заспокоїти капітана Смеу, якого ця подія найбільше вразила, мовив:
— Не сумуйте, Смеу. Якщо не пошкоджено важливих, органів, то хлопець ще видужає. Я подзвоню начальникові шпиталю майорові Кочю і попрошу його звернути увагу на вашого шифрувальника. А завтра навідаюсь туди й сам. Па добраніч, панове!
Коли Стетеску вийшов, капітан Георгіу запитав:
— Як все це сталося?
Уля розповів начальникові другого відділу про розмову з шифрувальниками, згадав і про собаку, який допоміг йому знайти пораненого.
— Покажи нам те місце!..
Хлопці хотіли подивитись і собі, але капітан Смеу порадив їм лягати спати.
Коли вийшли надвір, до Улі знову підбіг хазяйський собака.
— Любий песику, — погладив його контррозвідник. — Ти ж такий розумний. Скільки стоятиму в цьому селі, на обід і вечерю будеш мати добру страву.
Втрьох вони вийшли в сад.
— Дивіться! — сказав Уля, присвічуючи ліхтариком. — Ось тут він і лежав. Бачите, скільки крові?.. Е, а це що таке? — запитав, показуючи на кривавий слід, що кривуляв поміж деревами. Мовчки пішли далі. Недалеко від вбиральні побачили ще одну калюжу крові. Ось тут він його й заколов. Сховався за клозетом і підстеріг Томеску. А потім відтягнув тіло в сад, щоб встигнути сховатися…