Український патріот з династії Габсбургів
- Автор: Терещенко Юрій, Осташко Тетяна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-058-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Український патріот з династії Габсбургів». Краткое содержание книги:
Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, М. Васильком, Є. Чикаленком, митрополитом А. Шептицьким та іншими українськими громадсько-політичними діячами проливає світло на маловідомі сторінки суспільно-політичного життя в Україні доби Першої світової війни та українських національно-визвольних змагань 1914–1921 рр. У книзі вміщено багатий ілюстративний матеріал.
Видання друге, доповнене.
Автобіографічні спогади Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена
Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії
В 1917 році я служив ще при 13 полку уланів, який складався з українців із околиць Золочева. Тоді я вже був у зв’язку з УСС-ами, які стояли на південно-галицькому фронті. До мене приїжджали часто старшини УСС, як отаман д[окто]р Никифор Гірняк, полковник Гриць Коссак312 та інші. Саме в тому часі польські легіони під проводом полковника Галлєра313 перейшли біля Черновець на бік москалів. Наслідком цього австрійські військові власті видали наказ роззброїти останні ще частини польського легіону й інтернувати їх у Мармароськім Сиготі. Проти зрадників виточено процес.
В австрійській начальній команді було багато старшин польської народности, вшехпольської орієнтації й вони, займаючи вищі посади в генеральній булаві, намагалися всіми силами, щоб і УСС були розв’язані, так само як польські легіони. Словом шалені інтриги проти УСС-ів почалися з усіх сторін. Ці відомості я мав з одного боку з Відня, з другого від тих старшин УСС, які приїжджали до мене. Вони жалілися мені, що грозить розв’язання УСС і що це була б велика втрата для загальної української справи. Я цілком поділяв цей погляд, однак рішучо відповідав їм, що це не може статися і що я сам беру цю річ у свої руки. Не вагаючись ні одної мінути, я зараз поїхав зо свого полку уланів до Відня, де я намагався всякими способами дістати УСС-ів під мою команду. Я мав багато труднощів і чимало різних ганебних інтриґ я мусів побороти. Вкінці мені вдалося, що цісар Карло особисто доручив мені команду над УСС-ами. Це рішення викликало велике обурення в генеральній булаві начальної команди і в польських колах — однак це нічого не помогло.
Я виїхав зараз взимку 1917/18[13] до Львова, де я порозумівся ще з деякими старшинами УСС. Весною 1918 р. почався наступ австрійських військ на Україну. Між УСС-ами настала велика радість.
В березні я виїхав через Тернопіль на Одесу, бо в тім районі були УСС. Переїжджаючи через Жмеринку я говорив з австрійським генералом Гофманом314, командантом XII[14] корпусу й спитався його про погляд на УСС-ів. Він сказав мені дослівно: «Українські Січові Стрільці це банда!» На це я замовчав, обернувся і пішов на станцію, щоб далі їхати. Тоді все кипіло в мені з обурення — однак я нічого не міг відповісти, бо сам не знав ще добре УСС-ів, крім деяких старшин, які до мене приїжджали і які зробили на мене надзвичайно добре враження.
Приїхав я до Одеси і зараз далі на Миколаїв, де стрільці тоді стояли. В перших днях квітня я приїхав до маленької станції Копані, де я справді зустрів УСС-ів, і де я фактично обняв команду над ними.
Другого дня одержав наказ з II австрійської дивізії зробити разом із нею наступ на місто Херсон, де були великі московські сили.
Був чудовий ранок — степ широкий, безкрайній… Перший раз я побачив тоді УСС і не маю слів для описання моїх вражень. Гарні, здорові, молоді хлопці, — велика дисципліна, краща ніж в австрійськім війську. Тоді я згадав слова генерала Гофмана: «Це банда!» Засміявся я щиро й подумав: ось набрехав той туман!
Ввечорі, по тяжких боях, ми зайняли Херсон. УСС були закватировані в бараках зараз біля станції, а я й моя булава мешкали з одною сотнею УСС разом у вагонах. Відносини поміж УСС і тамошнім населенням були якнайкращі. Стрільці стали улюбленими дітьми тамошніх селян, як вони тільки ближче пізнали їх.
З першого часу тамошнім селянам було дивно, що наші хлопці говорять тою самою мовою, що й вони, що такі ідейні і що боряться за волю України.
Ми стояли там 10 днів.
Одного вечора я дістав наказ вирушити зо своїми частинами — кораблем і залізною дорогою — через Никопіль на Олександрівськ, себто в околиці славної Хортиці, де була колись славна мати Січ. У нас була велика радість, що саме ми мали щастя обсадити ці славні землі.
Потривало цілий день, заки військові частини сіли на дніпрові кораблі та у вагони. Цієї цікавої їзди не можу описувати із-за браку місця. Никопіль ми взяли легко одною сотнею (1 сотнею УСС), яка й залишилася там як залога. Решта пішла на Олександрівськ. Ми дізналися від наших розвідчих частин, що там стоїть сильна московська залога. Німці наближалися з півночі; а ми на кораблях із півдня. Однак німці не зважувалися наступати на місто; вони казали, що чекали на збільшення артилерії тяжкими гарматами. Вони й нам відраджували наступати на Олександрівськ — але даремно! наші хлопці прямо горіли бажанням бою й перемоги. Ми мали тільки одну батерію легких гармат. На Великім Лузі ми висадили наші частини й поволі, обережно наступали на місто. Мушу підкреслити, що під час цілої операції населення помагало нам усіми силами, що було для нас — очевидно — дуже корисним, але про це пізніше. Ми угрупувалися перед містом, в лісах Великого Лугу. Я мав у розпорядженні 6.000 крісів і одну батерію та два літаки. Вони сповняли дуже добре розвідчу службу. Вони й кидали на всі три двірці Олександрівська бомби з успіхом; на станціях стояло багато московських транспортів.
13
Кінець лютого, або початок березня 1918. — Н.Г. (Тут і далі по тексту цього матеріалу примітки Никифора Гірняка).
14
Автор помилково подає ч. Корпусу XII замість XXV. — Н.Г.