Український патріот з династії Габсбургів

Весь час мого командування над Українськими Січовими Стрільцями йшла боротьба проти мене зі сторони німецької Головної Кватири, обох міністрів закордонних справ (німецького й австрійського) та австрійської Начальної Команди. Всі доноси на мене збіралися у німців у Київі, котрі через німецького посла Мума302 і мого особистого неприятеля австрійського посла Форгача303 (бувшого міністра) висилали ті доноси в Австрію. Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули. Мене раз у раз завзивали до Відня й до Німеччини, де мені за моє поведения грозили відняттям команди, розв’язанням УСС і т. и. Я на все те відповідав також погрозою, про яку вище згадував.

З тих інтересних для мене часів пригадую собі такий епізод. В Звенигородськім повіті селяне, невдоволені гетьмансько-поміщицьким режимом, зробили повстання під проводом селянина Шевченка304, з яким я також знався. Повстанців тих було коло 6000. Німці й австрійці одержали наказ здавити це повстання. Я становив тоді полудневу групу австрійського війська і мав крім УСС (коло 2000 людей) ще 3-й Тернопільський батальон 115 полку, дві сотні з другого батальону 203 полку, дві батареї, одну компанію мадьярських стрільців й одну компанію піонірів — все (крім мадьярської компанії) українські частини з Галичини. Я одержав наказ взяти участь в здавленню повстання й постановив не виконати наказу. Своє угруповання в тій цілі послав до дивізії; виставив полеві сторожі, але навіть не рушився з місця. У сусідньої групи майора Лянга інтервеніював я, щоб не палив збунтованих сел. Повстанців повідомив я про рух німецьких сил, які надходили з півночі. Повстанці зустріли з боєм німців, які мали в тім бою значні втрати, але повстанців не розбили. Ті подалися назад і розійшлися зі зброєю. Тільки Шевченка якось німці впіймали. Держали його місяць в тюрмі і в кінці випустили, побоюючися його популярности, а може й мого знайомства з ним. Від тоді число німецьких шпіонів коло мене подвоїлося, про що аж опісля довідався я з актів австрійської вищої Команди. Ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця.

Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведениям з селянством підготовляю грунт більшовизмові в народі й війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї відсутності при УСС мали їх розв’язати. Ще перед тим на ті всі доноси вислав я шефові генерального штабу — признаю се імпертінентське[12] вияснення, за яке одержав на письмі догану (котру мені в цілости вписали в мою офіцерську кваліфікацію в цілі опізнення мого авансу; я був тоді сотником). У Відні завізвали мене до цісаря, який подав мені до перегляду цілий пак доносів зі словами: «Я знаю, що це все неправда». Я забрав ті акти, перечитав і кинув у піч. Я був тоді дуже неспокійний, бо від УСС раз у раз приходили то депеші, то кур’єри з донесеннями, що їх хочуть розв’язати. Я відповів їм, що нема небезпеки. З Відня покликали мене через міністерство закордонних справ до Берліна до цісаря Вільгельма. Я знав, що дві неділі опісля поїде до Німеччини цісар Карло з Буріяном в важних політичних справах, про які не можу ще тепер писати з особистих причин…