Український патріот з династії Габсбургів

В тім часі трапилася мені ось-яка пригода: Я сиджу в канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панич і питається, чи я є командантом цієї округи і чи тут стоять мої війська. Я відповів, що так. Але мене дуже здивувало, що цей чоловік гостро дивиться і навіть не представляється; по мові я пізнав москаля. Я спитався його, чим можу йому помогти. На це він виймає «бумаґу» й мовчки передає мені. Я читаю й бачу спис імен, мабуть, селян й питаюся його: «А то що?» А він гордо на це: «це спис селян мого села, які грабили і яких треба повісити!» Мов грім мене вдарив; в першій хвилині я мовчав, не знаючи ще, в чому річ. Але нагло виринула в мене думка, що це 7 дивізія прислала до мене того панка, щоб я наказав моїм воякам цих селян повісити. Тоді я встав, подер папір, кинув йому в лице та крикнув до нього, щоб він зараз щезав, бо в противнім випадку я його застрілю. Він зблід і пішов — мовчки. Але зараз пішов до дивізії пожалітися на мене. Другого дня кличуть мене туди, збирають згори, а я довідуюся, що це ніхто інший, тільки князь Урусов318. Можна уявити собі, скільки було подібних випадків і скільки невинних селян згинуло цим шляхом. Але стрільці нікого не повісили, нічого не спалили, всюди, де вони були, тільки добро робили і всюди, де вони були, їх любили.

Давно вже п. гетьманові319, німцям і австрійцям (себто полякам) приявність УСС-ів в Україні була дуже неприємна. Отже гетьман намагався через німців і через австрійців (графа Форґача в Києві), щоб відкликано УСС з території Великої України. Мене знову визвано до Відня, а потім до німецької головної квартири в Спаа (в Бельгії). Там питалися мене, чому я виступаю проти влади. Я відповів, що не виступаю проти влади, як такої, тільки проти тих людей, які ворожо ставляться до населення й до України, без огляду на те, чи це люди з влади, чи приватні особи. А мені байдуже, чи це німці, чи австрійці, бо я тут не знаю ніякої різниці. Не смакувала їм, мабуть, ця моя щира відповідь. Я вернувся на Велику Україну, але довго ми там уже не оставалися. Несподівано прийшов наказ, що всі мої частини мають виїхати на Буковину.

З болючим серцем ми покидали Наддніпрянщину. В перших днях жовтня ми виїхали з Єлисаветгорода в напрямку на Бесарабію. Однак ми не тратили надії, що колись ще повернемося. І я і стрільці були дуже пригноблені, але мовчали й слухали. В Києві, дуже зраділи, коли прийшла вістка про виїзд УСС-ів. Населення прощало нас дуже гарно, ми їхали з найкращими враженнями та мріяли про скорий поворот на вільну Україну.

По дорозі ми вже чули про розвал Болгарії й знали також, що скоро й у нас, в Галичині буде воля панувати. На Буковині ми мали граничний відтинок проти румунів. Що дня у часописах ми читали щось нового; то тут, то там показувалися перші ознаки близької революції, близького розвалу. Я післав сотника Вітовського до Львова, щоб він зорієнтувався там і дав нам знати, коли пора виїхати УСС-ам туди.