Український патріот з династії Габсбургів
- Автор: Терещенко Юрій, Осташко Тетяна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-058-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Український патріот з династії Габсбургів». Краткое содержание книги:
Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, М. Васильком, Є. Чикаленком, митрополитом А. Шептицьким та іншими українськими громадсько-політичними діячами проливає світло на маловідомі сторінки суспільно-політичного життя в Україні доби Першої світової війни та українських національно-визвольних змагань 1914–1921 рр. У книзі вміщено багатий ілюстративний матеріал.
Видання друге, доповнене.
На вістку про визнання самостійної Української держави всі українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справила собі великий пир у Кадлубисках.
Незадовго німці розпочали похід на Україну. Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе мимо того тішився, що Україну займають вони, а не Австрія, з тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну поляки, смертельні вороги українського народу.
В півтора місяця опісля вмаширували на Україну також австрійські війська, головно по хліб і щоб не дати німцям занадто вкорінитися. Зараз повстали між обома центральними державами великі непорозуміння на Україні із-за обсаджуваних територій та із-за команди.
З австрійськими військами вступили на територію Української Держави також Укр. Січові Стрільці. Була це добровільна українська формація, яка повстала в Галичині з початком війни, щоби боротися проти Росії, як гнобительки України. Сю українську формацію в Австрії переслідовано від початку, бо Австрійський уряд, — зрештою слушно, — підозрював цю українсько-галицьку формацію, що вона бореться не за центральні держави, тільки за українську справу. Якраз тим симпатична була для мене ця українська формація. Їй постійно грозило розв’язання зі сторони Австрії, до якого я всіма силами старався не допустити. Лекше було мені це робити, відколи на престол вступив молодий цісар Карло. Але зовсім легка не була моя робота, бо на Укр. Січових Стрільців приходили вічно доноси до Головної Австрійської Команди. Доноси ці робили ріжні австрійські офіцери від низьких до високих, а особливо поляки з ріжних сфер. В Головній Австрійській Команді стояли цілі паки таких доносів найріжнішого змісту. Референти постійно вносили на розв’язання.
Розв’язання Українських Січових Стрільців було б дуже прикре для українського народу в Галичині, бо це було тоді одиноке українське національне військо. Щоб не допустити до того розв’язання, постарався, щоб мене іменовали командантом українського легіону. Коли доноси й тоді не уставали та й Укр. Січовим Стрільцям грозило дальше розв’язання, заявив я шефові генерального штабу Арцові, що я особисто з цілим українським легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за Ураїнськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки австрійської армії. Це помогло — і Українським Січовим Стрільцям дали спокій. Бодай на якийсь час.
Команду над Українськими Січовими Стрільцями обняв я дня 1 квітня 1918. Вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (На Великій Україні). Я приїхав безпосередньо перед їх наступом на м. Херсон, який був в руках більшовиків. Приняли мене дуже добре, бо вже знали, що я не думаю робити жодної австрійської політики, тільки чисто національну. Раненько 26 квітня розпочався наступ на м. Херсон. Ми пішки йшли 5 годин з Копані до Херсону, де мали наступати як резерва правого крила 11-ої дивізії. О годині 2-ій по полудні вступили ми до Херсону, не беручи участи в бою, бо не було потрібно. Херсон — гарне місто, положене при устю Дніпра до Чорного моря на великій рівнині. Кругом степи. З Херсону поплили Українські Січові Стрільці кораблем до Нікополя над Дніпром (Це «Великий Луг»). Там остала перша сотня як гарнізон під командою (покійного вже) сотника Никорака. Инші частини Січових Стрільців поплили дальше кораблем до Олександрівська (на Лівобережжі), який здобули тяжким боєм від російських більшовиків. Там стояли ми гарнізоном два місяці. Від там робив я зі старшинами Січових Стрільців часті прогулки на близьку «Січ» (на Хортицю, Царицинський Кут, Кічкас і Біленьке).
З усіх місцевостей давнього Запорожжа найбільше вражіння робила на мене околиця «Вовчого Горла», особливо вечером, як заходило сонце. Я їздив туди дуже часто, не раз день по дневі. Один вечір перебув я там з покійним полковником Вітовським299, пізніш секретарем війни ЗОУНР.
Територія давнього Запорожжа має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вольного козацького роду.