Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Буде зроблено, Іване Петровичу!
— Якщо більше немає запитань, то прошу готуватися до від’їзду, товариші. А ми, Даниле Яковичу, зайдімо до вашого кабінету. Нам треба поговорити!
Через дві години все було закінчено. Розібраний генератор і все устаткування лежало в тих самих ящиках, в яких його привезли сюди. Олд-Бой востаннє оглядав лабораторію — чи не забули чогось? Богдан походжав коло автомобілів, на які навантажували обладнання. Почувся легкий стукіт у двері.
— Увійдіть! — озвався Петро.
На порозі стояла Ганна. Обличчя її було сумне. Великі чорні очі тужливо дивилися на Олд-Боя. Вона наче не знала, що сказати.
— Ви від’їжджаєте? — нарешті спитала дівчина, не наважуючись зайти до кімнати.
— Так, — сухо відповів Петро, не підводячи очей. Боявся, що, подивившись на Ганну, не зможе розмовляти офіційним тоном. А саме так він вирішив надалі розмовляти з нею.
— І не скоро повернетеся? — несміливо спитала ще Ганна, слабко посміхаючись. Петро не знав, звісно, чого їй коштувала ця вимушена усмішка, бо не підводив очей.
— Не знаю, — так само сухо відповів він.
— І чого це ви такий лихий? — спробувала Ганна пожвавити діалог.
— Я просто зайнятий… часу немає, — не піддавався Олд-Бой, перевівши погляд на порожній стілець.
Ганна зітхнула. Як важко розмовляти за таких умов, подумала, мовчить, не хоче відповідати, а їй же так хотілося поговорити з ним. І чого він розсердився? Невже все через Сашка? Так вони ж просто, по-товариському, розмовляли, милий Петре Микитовичу. Невже він цього не розуміє, не розуміє, що їй хочеться сказати щось дуже-дуже лагідне, бо ж він од’їжджає. Сашко її зовсім не цікавить, а от… Обірвавши хід своїх думок, Ганна ще раз подивилася на суворе обличчя Олд-Боя.
— Я теж, мабуть, незабаром поїду до міста. Практика моя кінчається, — сказала вона.
— Ну що ж…
— Сумно буде у радгоспі… після вашого від’їзду, — дипломатично натякнула Ганна.
Олд-Бой несподівано спалахнув: сумно, їй?!
— Сподіваюся, що ні, — злісно й запально відповів він. — Вам тут не дозволять нудьгувати.
— Хто? — простодушно спитала Ганна.
— Та знайдуться. Пробачте, мені треба йти.
І Олд-Бой раптом як метеор вилетів з лабораторії. Вже з коридора пролунав його лютий голос:
— Наприклад, красномовець Сашко!..
І він зник, уже клянучи себе за нестриманість. Хоч би вона не почула того брутального вигуку!
Але Ганна все чула. Її очі наповнилися сльозами, дівчина безпорадно прихилилася до одвірка. Вона ніяк, ніяк не сподівалася такого! Щоб такий ввічливий, розумний, завжди уважний до неї Петро Микитович міг отак грубо образити її, навіть не натякнувши, а недвозначно кинувши несправедливе обвинувачення, наче вона й Сашко справді… Ганна сіла на стілець і гірко заплакала. Рясні сльози текли по її щоках.
— А я ж так хотіла, — захлинаючись, казала вона собі, — щоб усе було гаразд, умовляла його не сердитися, мало не сказала прямо, що кохаю його, і нікого, нікого більше мені не треба, не тільки Сашка, а й нікого іншого, крім цього суворого, милого Петра Микитовича, Петра, Петра…
Олд-Бой не бачив і не чув цього. Злий і сердитий сидів у машині поряд з Богданом. Добре, що Іван Петрович, поринувши в свої думки, мовчав. А коли Богдан спробував запитати, чого Петро такий похмурий, той так злісно глянув на нього, що в хлопця зникло будь-яке бажання питати вдруге.
Машина од’їхала. А Люка та Сашко лишилися біля воріт радгоспу і ще довго дивилися їй услід.
— Не журися, Люко! Незабаром і ми поїдемо до міста. І тоді довідаємося, що вони робитимуть.
— З генератором? Ти це мав на увазі? — спитала вона. — Як ти вгадав мої думки?
— Бо в мене такі самі, — щиро визнав Сашко.
Люка знизала плечима.
— Довідаємося… не раніше, як за два тижні.
— Ти гадаєш, що за два тижні ми впораємося?
— Напевне.
На цьому розмова й закінчилася. Ніхто з них, немов за мовчазною взаємною домовленістю, не торкався її, хоч кожному страшенно хотілося взнати, що мав на увазі Іван Петрович, коли казав: робота з генератором піде в іншому напрямку. Якому саме? І чому попередив, що керуватиме цією роботою він сам? Мабуть, передбачалося щось важливе…
Наступного дня Люка й Сашко виводили середні цифри опромінення; було це малоцікаво, але конче потрібно для їхнього загального звіту. І це треба було робити ще принаймні кілька довгих днів!
А ще через день ранком Люка прокинулася від шаленого гуркоту в двері. То стукав Сашко.
— Мерщій, Люко, мерщій! Біжи послухай, що передають по радіо! Та швидше, швидше. Про наш генератор, про Івана Петровича, про все!