Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
Вони бігли до їдальні, і збуджений Сашко по дорозі розповідав:
— Згадують про наші дослідження з худобою, про те, як генератор спиняв мотори. Кажуть, що академік Антохін дуже високої думки відносно ефективності генератора! Ось, ось, слухай!
— …Одним з практичних застосувань надзвичайного міліметрового випромінювання з інфразвуком, про які ми щойно говорили, є його вплив на шкіру людини. Як стверджують експериментатори, нове проміння так активізує шкіру, що після опромінення лисина вкривається густим волоссям…
— Ти бач, тепер до Олд-Боя побіжать усі лисі нашого міста, — сказав Сашко сміючись. — Додаткове навантаження. Це ж яка реклама!
— А ось і відповідь на наші запитання щодо подальшої роботи, — враз посерйознішала Люка, прислухаючись.
— …Тепер під керівництвом академіка Антохіна провадитимуться нові дослідження в іншій галузі, вже не біологічній, а електротехнічній.
— Отже? — проговорив Сашко багатозначно.
— Отже, треба швидше кінчати нашу роботу в радгоспі, — відповіла в тон йому Люка. — Ой, Сашко, щось мене більше цікавить нове застосування генератора Олд-Боя, ніж мої кролі!.. Хоч я й не знаю звісно, чим саме я можу бути там корисною, — визнала вона зі смутком.
Сашко не відповів. Він думав про новини, які щойно почув. Керування на відстані, телемеханіка. І потім — подача енергії на відстань без дротів… Це, дійсно, захоплюючі речі! Невже Олд-Боєві пощастить усе це здійснити? “Під керівництвом академіка Антохіна…” Що ж, коли сам Іван Петрович узявся до цього.
— Ходімо, Люко, — сказав нарешті Сашко. — Нам таки справді треба якнайшвидше закінчити підрахунки. У місті тепер починається велика робота. Ходімо!
15. ПЕРШІ ТРИВОЖНІ СИГНАЛИ
Академік Іван Петрович Антохін, здавалося, втратив геть усю звичну поважність. Він тепер майже весь час був у лабораторії, біля генератора, запально сперечався з Олд-Боєм, Богданом і навіть з Сашком та Люкою, що, закінчивши копітку працю в радгоспі “Перемога”, повернулися до міста. Іван Петрович, захоплений новим винаходом, не терпів заперечень, коли висловлював свої думки, хоча вони й здавалися декому з присутніх фантастичними.
— Звичайна телемеханіка для нас — минулий етап. У принципі ми вже розв’язали цю проблему, — палко говорив він, постукуючи паличкою в такт своїм словам. — Друже мій, Петре Микитовичу, перед нами тепер інша велетенська перспектива! І навіть не одна, а ціла низка блискучих, неосяжних перспектив! От ми розв’язали проблему роздрібнювання граніту і взагалі твердого матеріалу. Що ж, проблема ця була хоч і побіжна, але досить цікава!
Справді, дослід, що його науковці зробили кілька днів тому за пропозицією академіка Антохіна, був неймовірно цікавий!
У броньовану камеру, яку поставили на подвір’ї перед лабораторією, поклали гранітну брилу. В камеру можна було зазирнути крізь маленькі круглі ілюмінатори, — маленькі, бо Іван Петрович висловив побоювання:
— Шматочки граніту — річ небезпечна. Що станеться після того, як ми спрямуємо промінь на брилу, — невідомо. — І він розпорядився поставити на всі ілюмінатори, крім одного, залізні заслінки.
Коли це було зроблено, академік Антохін наказав:
— Давай, Петре Микитовичу!
Олд-Бой обережно скерував промінь міліметрових хвиль з інфразвуком в ілюмінатор камери. Промінь був вузький і поки що слабий, на гранітну брилу він не впливав.
— Далі, Петре Микитовичу! — зосереджено мовив Антохін.
Петро поволі повертав рукоятку посилення напруги. Ще… ще!
Ось на поверхні гранітної брили виникла червона пляма, яка все більшала і помітно світлішала. Через деякий час вона стала майже біла… Нараз пролунав вибух, і гранітна брила розлетілася на шматочки.
— Досить, Петре Микитовичу! — гукнув академік Антохін.
Але Олд-Бой уже й сам різко повернув рукоятку генератора. Запала тиша. Чути було тільки, як шипить генератор і ритмічно поклацує компресор.
— Ну й сила! — вражено мовила Люка.
Не відповідаючи їй, Іван Петрович наказав:
— Вимкнуть усю установку! — і кинувся прожогом до броньованої камери.
Дослідники поспішили за ним. Вони допомогли академікові відчинити двері камери.
За дверима лежала купа гранітного щебеню. Богдан схопив лопату й розгріб її, щоб можна було ввійти до камери. Гострі, ще гарячі шматки граніту ламалися, варт було тільки доторкнутися до них рукою.
— Сила, кажете? — звернувся Іван Петрович до Люки. — Так, сила. Вона перетворила б цей камінь на порох, коли б не вимкнули генератор.