Твори в п'яти томах. Том V

1. ЧЕТВЕРО БІЛЯ ОДНОГО ГЕНЕРАТОРА

Люка випросталась і задоволено потягнулася, закинувши руки за голову. Все йшло якнайкраще. Ще шість хвилин — і вона вимкне генератор, звільнить піддослідного кролика від ременів, що оперезували його тіло і не давали йому змоги ворушитись, і на сьогодні все буде закінчено.

— Ей, ти! — раптом вигукнула Люка, помітивши, як пухнастий сніжно-білий кролик напружив усі м’язи, намагаючись вивільнитися з ременів. — А я думала, що ти вже звик до опромінення, і не затягнула тебе як слід! Ач, який неслухняний!

Швидким рухом Люка вимкнула генератор, як і слід було робити, коли вона торкала руками піддослідну тварину. У кімнаті одразу стало тихо, крізь розчинене вікно долинуло щебетання пташок з дерева, крислате гілля якого спускалося чи не в саму лабораторію. Кролик, мабуть зляканий вигуком дівчини, принишк на мармуровій дошці, скоса поглядаючи своїм червоним оком на Люку, що поволі підходила до нього.

— Отепер покараю тебе за свавілля, неслухняна істото, — мовила вона, підтягуючи запобіжні ремені, — бо ти зовсім дурненький і не розумієш, що тобі так зручніше. Лежи й мовчи, не дратуй мене, я й так через тебе затрималася.

Вона ще раз подивилася на кролика, перевела погляд на секундомір, що лежав поряд з генератором.

— Вмикаймо! — звеліла Люка самій собі й повернула рубильник. Почулося знайоме шипіння, що дедалі гучнішало. Люка повільно пересувала рукоятку потужності. Власне, далі від третьої позначки шкали посилювати потужність буде заборонено: щодо цього Олд-Бой був невблаганний. Але ж вона трохи затрималася, та й генератор уже, напевно, перепочив. І Люка пересунула рукоятку аж на четверту позначку, а далі й на п’яту!

— Нічого з тобою не буде, — виразно мовила вона генераторові, — адже лишилося не більше як шість хвилин!

Генератор зашипів дужче, вже було чути сухе потріскування, немов з електродів лейденської банки. Секундомір спокійно відраховував секунди. Минула вже хвилина… хвилина і десять секунд… півтори… дві хвилини…

Крак!

Блакитнувате сяйво навколо генераторної лампи раптом зникло. Тільки на випрямлячі горіли ніжним і прозорим синьо-зеленим світлом газотрони. Що сталося?

І несподівано Люка почула в тиші, як одна за одною падають на стіл важкі краплі… Вона повернула голову і побачила, як повільно розтоплювався товстий провідник, мідна паличка, в головній лампі. Розжарена до блиску, вона ніби плакала сльозами розтопленого металу. Це її густі краплини падали на мармуровий стіл. Генератор зіпсувався!

— Боже, що я наробила! — зойкнула Люка, хапаючись за голову. — Що скаже Олд-Бой, коли дізнається про це нещастя! Та й інші теж… Що я скажу їм?

Але сказати треба було, якщо не Олд-Бою, то хоча б іншим. Може, хтось полагодить генератор. Сашко десь пішов, зате Богдан сидить у сусідній кімнаті. Жде черги опромінювати молоко і м’ясо, он, у кутку на столі лежать його продукти й касети…

— Богдане! — жалісно покликала Люка.

Відповіді не було.

— Богданчику! — голосніше гукнула вона.

Мовчання. Та невже ж і він кудись пішов?

Люка кинула останній погляд на кролика, який спокійно лежав, навіть не підозрюючи про неприємність, що сталася в лабораторії, на рештки мідної палички генератора, — і вибігла з кімнати. Широкі скляні двері лабораторії розчинилися перед нею, тільки-но дівчина доторкнулася до них. Повинен же, повинен бути поблизу хтось з товаришів!

У кімнаті відпочинку, куди Люка влетіла мов стріла, спиною до неї в кріслі сиділа людина. Над спинкою крісла було видно лише скуйовджене руде волосся та розгорнуту газету. Дим від сигарети клубами здіймався вгору. Ось він де, Богдан!

Читаєте? Курите? — докірливо сказала Люка, ледве переводячи подих. — Добре, добре! А що там, у лабораторії, з генератором сталася аварія, вам байдуже?

Людина в кріслі раптом підвелася, відкинула газету. Її очі стривожено блимнули.

— Так, так, аварія, дорогоцінний харчосмаче, — додала Люка вже скоріше по інерції, але відразу ж таки спинилась і раптом змінила тон: — Ну, власне, не аварія, а щось трохи зіпсувалося, Богданчику… Чомусь розтопився провідник, знаєте, отой товстий. Ходімте поглянемо! Я не знаю, в чому справа…

Чоловік у білому халаті, непевно похитуючись на довжелезних худих ногах, кліпав очима, наче йому важко було збагнути плутані слова дівчини.

— Та що ви мовчите? Я ж кажу, треба подивитись!