Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Ну?
— Н-ну, і сказав, що він уже їде сюди, д-до радгоспу. Сказав, що в нього важливі справи — в основному, до тебе. Щоб ти чекав на нього, ось що.
Олд-Бой задумливо схилив голову. Не дуже приємна звістка, міркував він, здається, буде прочуханка. Зрештою, так і мало бути. Іван Петрович, звісно, спуску не дасть. Краще було б, аби він приїхав днів через два, коли все влаштується. Особливо з коровами. Та нічого не поробиш, коли їде, то вже хай їде, філософськи закінчив він. І відповів:
— Ол райт, гаразд. Мабуть, іт віл бі сам ньюс, це будуть якісь новини.
Як бачимо, до славнозвісного винахідника Олд-Боя вже немовби повернувся його звичайний настрій заклопотаної важливими справами людини, для якої все інше не варте уваги. Він навіть не глянув на чорнооку Ганну, хоч та й шукала його погляду. Але Олд-Бой тільки сказав ще Богданові та Сашкові:
— Що ж, ходімо до лабораторії, — і пішов собі навпростець.
Ганна розгублено дивилася йому вслід. Сашко, простуючи за Петром, доторкнувся до її руки:
— Щось він став дуже похмурий. Невже його так вразила звістка про приїзд академіка?
Ганна нічого не відповіла. Вона сумно дивилася туди, де зник за рогом Петро. Ні, певно, тут було щось інше, а не просто звістка про приїзд академіка Антохіна! Але що саме? Вона не розуміла цього і аж ніяк не відчувала себе винною в зміні настроїв Петра Микитовича. Все йшло так добре, він показував їй такі захоплюючі, цікаві речі, був такий веселий, жартівливий. У нього трохи змінився настрій, коли пояснював Сашко. Але ж він сам наполягав на тих поясненнях, це Ганна добре пам’ятала! І раптом така зміна, таке холодне, байдуже ставлення до неї. Що сталося, чому?..
Академік Антохін машиною мчав тим часом до радгоспу “Перемога”. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою і напружено думав. Олд-Бой і Сашко помилялися, гадаючи, що Іван Петрович їхав, щоб дати їм якогось прочухана, тим більше, що Данилові Яковичу не пощастило переговорити з ним телефоном, розповісти про неприємності, які трапилися в радгоспі. Але тоді про що ж думав академік Антохін, чим він був так заклопотаний, що всю дорогу мовчав, навіть не обізвавшись до шофера?
Нарешті шофер вигукнув:
— Ось він, радгосп!
Першим, кого побачив Іван Петрович, був його давній приятель Андрій Антонович. Він стояв біля воріт без шапки, і вітер куйовдив його кучері. Іван Петрович протер очі. Машина спинилася. Академік Антохін усе ще не виходив з неї, дивлячись на старого. Поважний академік не вірив у чудеса, це так; але тут було щось нечуване, і Іван Петрович намагався знайти у своєму мозку обгрунтування подібної метаморфози. Може, це не Андрій Антонович, а його двійник? Та ні, безумовно, це він, хоч і усміхається якось трохи соромливо. То відкіля ж тоді кучеряве волосся замість лисини, яку Іван Петрович звик бачити вже стільки років?..
— Здрастуйте, Іване Петровичу, — чемно вклонився старий. З обличчя його не сходила та сама трохи сором’язлива усмішка.
— Е… е, здоровенькі були, Андрію Антоновичу, — промовив академік Антохін, виходячи, нарешті, з машини. Очі його не бачили нічого, крім цілком незрозумілого буйного чуба Андрія Антоновича. — Е… як почуваєте себе в незвичних сільських умовах? — поцікавився Антохін, обходячи навколо старого й оглядаючи його з усіх боків, мов небачену рідкість.
— Нічого, Іване Петровичу, — відповів Андрій Антонович, весь час обертаючись лицем до академіка.
— А це… що ж це у вас? — зрештою насмілився запитати Іван Петрович, непевно вказуючи пальцем на голову старого.
Андрій Антонович розгубився ще більше.
— Це, Іване Петровичу, — почав він, затинаючись, — це отак, значить, вийшло, що…
Але його врятував Сашко, який швидко підійшов до Антохіна, вклонився й відразу заговорив:
— А ми на вас чекаємо, Іване Петровичу! Здрастуйте! А-а, ви дивитеся на нове волосся Андрія Антоновича? Для нас то вже звична картина, адже це ми йому таке створили! За його власним проханням… так би мовити, поза планом. Та ось ви побачите, що ми тут, у радгоспі, зробили. Просто фантастика!
— Кажете, поза планом? — недовірливо глянув на юнака академік.
Сашко відчув, що його наче облили холодною водою: і навіщо він ужив ці слова? Поза планом — це ж те, чого Іван Петрович найбільше не любив. А тут — на тобі! — відразу порадував його.
— Поза планом? — повторив Іван Петрович уже зовсім крижаним тоном і одвернувся від Андрія Антоновича, відразу втративши інтерес до його чуба. — Дуже, дуже цікаво! Що ж, піду подивлюся, що ви там іще натворили. Де ваш бригадир? Де Петро Микитович? — стукнув він паличкою об землю. — Я ж просив, щоб він був тут! І директор радгоспу теж!