Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

У вересні 1941 р. Головнокомандувач Польських збройних сил (ПЗС) на Заході генерал В. Сікорський видав наказ № 2926, згідно з яким СЗБ було визнано складовою цих Сил. Відтепер кожен офіцер і рядовий колишнього Війська Польського (ВП), приймаючи присягу і вступаючи до лав підпільної організації, прирівнювався до солдата регулярної армії й отримував у зв’язку з цим відповідні моральні та матеріальні права. Дуже важливим чинником, який мав узаконити становище членів польської підпільної організації в якості бійців ПЗС, було й те, що особи, які раніше не служили у ВП за поданням Головного командування СЗБ-АК, могли одержати військове звання. З іншого боку, на період діяльності в конспірації всі особи підлягали юрисдикції Військового спеціального суду[324].

14 лютого 1942 р. з’явився черговий наказ, згідно з яким усі чоловіки військової строкової служби в Польщі ставали солдатами Армії Крайової і підпорядковувалися її командувачу генералові С. Ровецькому. В подальшому назва СЗБ, так само як і назви інших польських підпільних збройних формувань, мали застосовуватися лише у внутрішньому використанні. Поява останнього наказу не означала звичайного перейменування організації, а свідчила про прагнення польського військового керівництва перетворити досі нечисленний і суворо законспірований СЗБ на масову державну армію, яка незабаром з підпільної мала стати регулярною[325].

Новий підхід командування АК до створення стану «масової конспірації» і залучення до організації якомога більшої кількості людей стали невдовзі причиною масових арештів у середовищі польських підпільників на західноукраїнських землях.

До активних антинімецьких партизанських дій поляки переходять лише з кінця 1942 — на початку 1943 років. Сталося це вперше в Генерал-губернаторстві, на території південної Люблінщини, у зв’язку з проведенням гітлерівцями виселень звідти місцевої цивільної людності та заселенням цієї території німецькими колоністами. На початку 1943 р. у Замойському повіті було вже шість польських партизанських загонів, санкцію на діяльність яких командування Армії Крайової дало після їхнього стихійного виникнення.

Усупереч також настановам емігрантського уряду формування АК і Батальйонів Хлопських (БХ) почали взаємодіяти із загонами Гвардії Людової (ГЛ) — військової організації Польської партії робітничої (ППР), яка піддавала «лондонців» критиці за стримування боротьби проти гітлерівців та послідовно закликала населення до активного опору окупантам. Безперечно, дії «низів» підштовхнули командування АК до переходу від тактики стояння «з рушницею біля ноги» і «щадіння крові» до створення, як зазначав в організаційному звіті від 1 березня 1943 р. до В. Cікорського генерал Ровецький, «виразного осередку боротьби з окупантом»[326]. У цій зміні відіграв свою роль і зовнішній чинник, а саме перехід у наступ Червоної армії після Сталінградської битви, що свідчило про вірогідність визволення Польщі радянськими військами.