Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Польська молодь, рятуючись від репресій гітлерівців, тікала в ліси та приєднувалася до новоутворених партизанських загонів, а нерідко — до груп людей, які займалися просто грабіжництвом. І перші, і другі формування складалися переважно із втікачів з німецького полону.

Восени 1941 р. у німецькому тилу з’явилися перші радянські диверсійні групи, які своїми діями нерідко провокували німців на проведення «пацифікацій» («утихомирення») цілих районів, що також змушувало цивільну людність ховатися по лісах та уникати будь-якої свідомої антинімецької діяльності в лавах патріотичних підпільних організацій.

Неабияке значення для діяльності польських підпільників мало і запровадження гітлерівцями нової адміністративно-територіальної структури на окупованих землях Західної України, а саме поділ останньої з включенням Східної Галичини до Генерал-губернаторства, а Волині — до Рейхскомісаріату «Україна». Оскільки з цього часу дістатися на Волинь стало набагато простіше з Варшави, ніж зі Львова або Тернополя, Головне командуваня СЗБ-АК пішло на те, що виділило у травні 1942 р. Волинь у самостійний військовий округ з центром у Ковелі і підпорядкувало його безпосередньо собі. Із серпня 1942 р. організаційні контакти між польським підпіллям у Львівському регіоні та на території Волині практично припинилися[320].

Аналіз вищезгаданої інструкції від 28 червня 1941 р. дає підстави стверджувати, що головні зусилля в діяльності підлеглих польському урядові підпільних структур загалом і на західноукраїнських землях зокрема і надалі мали зосереджуватися, головним чином, на збереженні сил та підготовці до збройного повстання у слушний для цього час. Генерал С. Ровецький підкреслював, що «...не слід наражати організацію на непотрібні втрати задля досягнення незначного успіху. Навіть маючи на меті підготовку до загального збройного повстання, важливо зберігати її малочисельність (ішлося, передусім, про якісний склад СЗБ. — І. І.) та дотримуватися глибокої конспірації. Суворої кари заслуговуватиме виявлення ступеня нашої підготовки до відповідної акції (тобто до повстання. — І. І.)»[321].

Генеральна лінія командування на збереження сил поляками до часу загальнонаціонального антинімецького виступу була ще однією з причин низької активності польського підпілля і фактичної відсутності партизанської боротьби в цей період.

Командування СЗБ відкидало будь-яку можливість проведення збройної боротьби польськими партизанськими загонами в тилу німецьких військ і відверто застерігало від спроб її спровокувати. Саботажно-диверсійні акції на транспортних і комунікаційних магістралях якщо і мали проводитися, то в такий спосіб, щоб вони не викликали з боку окупантів у відповідь масових репресій проти мирного польського населення.