Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)
- Автор: Ільюшин Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська Академія
- Жанр: История
Электронная книга - «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)». Краткое содержание книги:
На початку 1941 р. між Львовом та Варшавою урвався радіозв’язок. Єдиною можливістю для польських підпільників Регіону № 3 СЗБ донести до Варшави чи Лондона хоч яке-небудь повідомлення про себе залишилася база зв’язку у Стамбулі. Існуючі донедавна подібні бази зв’язку в Будапешті і Бухаресті, що спиралися на польські дипломатичні представництва, які діяли в Угорщині і Румунії майже до кінця 1940 р., на вимогу німців були ліквідовані.
У квітні 1941 р., за посередництвом стамбульської бази, до Лондона надійшло прохання від підполковника Мацелінського надіслати інструкції для мобілізованих у Червону армію польських громадян щодо того, яку позицію їм слід займати у зв’язку з погіршенням радянсько-німецьких відносин, а також стосовно українських організацій[313]. Тоді ж, у середині квітня, генерал Ровецький прийняв рішення особисто очолити командування на радянській території, про що він і сповістив Львів.
Однак після численних повідомлень зі Стамбулу про взяття під контроль радянськими органами безпеки організації СЗБ в Західній Україні польське верховне командування в Лондоні нарешті поставилося до цього серйозно. Генерал Соснковський визнав за неможливе, до часу з’ясування ситуації у Львові, висилати туди будь-кого зі своїх офіцерів, а також заборонив їхати туди генералові Ровецькому.
Нові свідчення про цілковиту деконспірацію органами НКВС організації СЗБ на радянській теритоторії і, зокрема, про зраду командувача польского підпілля в Західній Україні майора Мацелінського надійшли до Варшави і Лондона з Радянського Союзу від звільнених із в’язниць та таборів польських офіцерів, що опинилися в армії генерала В. Андерса: підполковника Пстроконського, полковника Окулицького, генерала Янушайтіса, ад’ютанта генерала Андерса поручника Є. Климковського, самого командувача Польської армії в СРСР. Останній, зокрема, повідомив: «...Маю неспростовні докази того, що не лише майор Мацелінський, якого знаю лише з поганого боку, але і його дружина були на радянській службі та знищили дуже багато наших людей...»[314].
Завершуючи аналіз діяльності антирадянського підпілля на території Західної України у 1939–1941 рр., відзначимо, що головне завдання місцевих як українських (ОУН), так і польських (СЗБ) підпільників зводилося до накопичення сил та чекання на можливу в найближчому майбутньому війну проти СРСР їхніх союзників, коли б ці сили могли знадобитися. В українському випадку таким союзником була Німеччина, а в польському — Великобританія.
Спецповідомлення наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова, а також карно-слідчі справи членів української і польської конспірації, складені органами НКВС упродовж 1940–1941 рр., з якими нам довелося частково ознайомитися, дають підстави стверджувати, що були у діячів антирадянського підпілля в Західній Україні й плани з підготовки повстання (навіть у самому Львові), здійснення численних саботажно-диверсійних акцій (у польському випадку йшлося про диверсії на залізниці з метою запобігання надходженню нафти та іншої сировини із СРСР до Німеччини), організації терактів на працівників НКВС та міліції, зрештою, проведення розвідки на радянських військових об’єктах тощо.
Утім дійсні масштаби антирадянської діяльності в Західній Україні в цей період виявилися мізерними. Чи не найгучнішою спробою збройного виступу, наприклад, поляків стали їхні дії щодо захоплення військового складу зі зброєю у м. Чорткові на Тернопільщині 21–22 січня 1940 р. Через слабку підготовку «повстання» та багато інших, сподіваємось, зрозумілих для читача чинників, воно не мало жодних шансів на успіх.
Переглядаючи матеріали судових засідань, протоколи допитів і обвинувальні акти учасників української і польської конспірації, іноді дивуєшся суворості покарання багатьох молодих людей, які, власне кажучи, ще й не встигли нічого зробити у своєму житті. Залишаючись патріотами рідної землі, вони згідно з чинним у СРСР законодавством не могли, звичайно, не бути визнані радянськими обласними судами і військовими трибуналами за контрреволюціонерів та активних борців проти «робітничо-селянської» влади. І тому залишається фактом, що багатьох з них засудили не стільки за якісь конкретні анти-радянські дії, скільки за їхнє соціальне походження та майнове становище.
313
Armia Krajowa w dokumentach 1939–1945. — T. 1. — S. 521.
314
AAN. Akta sprawy płk. Pstrokońskiego i mjr. Macielińskiego za wrzesień 1941 r. — Sygn. 203/IX/2. — K. 29.