Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
— Зараз я покажу тобі… — забубонів Заремба. — Покажу… Ти бач, канарок… Покажу одну старопольську штуку!
Скинувши з найближчої до себе лавки якогось іншого п’яного всмерть шляхтича, сам уклався на неї горілиць, заволав:
— Рурку! Несіть сюди рурку!
До них, хитаючись, підсунув Фількевич.
— Я вимагаю рурку! — вперто вів своєї Заремба.
— Ні! — заперечив Фількевич. — Таку штуку проробляв мій дід у палаці твого діда! І мій дід через рурку вливав у себе більше вина, ніж твій дід! Так він на заклад виграв коня!
— А я не буду вигравати коня! Я доведу цьому… цьому… Лійку мені!
— Вина мені! — загорлав своєю чергою Фількевич.
До зали на поклик панів забігла служниця Іванна, молода гуцулка. Вона, намагаючись не дивитися на шляхетне свинство, швидко поставила на стіл великий глек із вином. Почувши вимогу Заремби, служниця зробила рух у бік шляхтича. Та раптом зі свого місця в голові стола її гукнув п’яний Золотницький.
— Іванно! Стій! Неси вино сюди!
Шляхтичі стихли та завмерли, як один. Глянули на пана Золотницького. Справді, з усіх присутніх він виглядав найтверезішим. Та це було оманливе враження: він просто стояв прямо, не хитався, дивився перед собою скляним поглядом, руки витягнув та розчепірив пальці.
— Якщо сьогодні буде дощ, то потім сорок днів не можна… не можна…
Це бубонів своє п’яний шляхтич, котрий намагався сперечатися з Зарембою і, схоже, перебував зараз думками зовсім у інших світах. Знову втративши думку, він закрутив головою, кліпнув очима. Решта гостей мовчала — надто різко віддав свій наказ Золотницький. Служниця Іванна тим часом принесла панові глек з вином. Та він не спішив його брати — далі стояв, простягнувши перед собою праву руку.
— Зараз я теж покажу вам одну старопольську штуку, панове! — вигукнув раптом на всю силу легенів. — Кубок мені!
Шляхтичі, котрі ще в змозі були триматися на ногах, вибухнули п’яними криками, передчуваючи неабияку розвагу. Іванна принишкла з глечиком вина в руках, не знаючи, що робити. Виглядало, ніби пани про неї забули. Та Золотницький враз підступив до жінки, вхопив за руку, шарпнув до стіни.
— Зараз буде стара лицарська забава!
П’яні гості знов ревонули. Золотницький забрав у служниці глечик, штовхнув Іванну до стіни. Жінка позадкувала, поки не сперлася об стіну спиною. Узявши простягнутий кубок, Золотницький наповнив його вином, ступив до Іванни, простяг їй.
— Ось це постав собі на голову! І стій сумирно, холопко!
Гості вже геть ошаліли. Служниця, тремтячи, впокорилася.
— Я чув, що ці холопи перестали боятися своїх панів, — заговорив Золотницький. — Довбуш не несе заслуженої кари. Ось хлопи й вірять — він прийде і захистить їх! Зараз ми це перевіримо! Ти боїшся, жінко?
— Боюся, — призналася Іванна, по обличчю стікали сльози.
— Брешеш! Як утримаєш кубок у себе на голові, не проливши — значить, не боїшся. Чула? А ж не втримаєш — значить, боїшся! Значить, Довбуша нема! Він не прийде більше вас захищати! І раз мені нема чого боятися, я, як твій хазяїн, подарую тебе моїм гостям! Як вам така забава, панове? Чула, ти? Якщо кубок упаде з твоєї дурної голови — я віддам тебе ось цим панам!
Шляхтичі зустріли це оплесками. Вони не бачили обличчя Золотницького. Зате його бачила налякана Іванна. Й саме лице, й особливо — новий божевільний вираз. Таким пана Богуслава ще ніхто ніколи не бачив.
— Це ще не все! — вигукнув він. — Якщо утримаєш кубок — я тебе відпущу з покоїв сьогодні ж! Відпущу на всі боки, Іванно! Бо я справедливий! Хіба не так? Чого мовчиш?
Іванна плакала й кивала. Золотницький наблизився до жертви впритул, підняв її голову за підборіддя, притиснув потилицю до стіни. Потім зняв з жінки хустку, обережно примостив на голові лиховісний кубок. Відійшов, ніби милуючись на творіння своїх рук. Покірну Іванну він роздивлявся так, як роздивляється свою роботу скульптор. Жінка намагалася не рухатися, вона завмерла — від того, що відбувається в цій залі, залежить її життя. Завмерли і шляхтичі, захоплені грою.
Ураз двері до зали тихенько прочинилися. Хтось зазирнув тихцем у шпарину.
Золотницький же відступив на кілька кроків. Він, здається, вже навіть охолов до своєї затії. Та вирішив попри все довести забаву до кінця. Дійшовши до середини зали, він раптом рвучко повернувся, рука сягнула за пасок. Мить — і в руці з’явився пістоль. Палець Золотницького звів гачок, дуло хижо глянуло на перелякану жінку.
У цей момент двері рвучко відчинилися.
До зали з криком «мамо!» увірвався десятирічний хлопчик — син Іванни, котрого розбудили крики. Напруга в той момент досягла свого апогею, і першим не витримав її Золотницький. Від різкого руху поруч із собою та голосного крику він зробив різкий рух, повертаючи дуло пістолета в той бік, звідки кричать, і машинально натиснув на собачку.