Третій рівень. Короткі історії

Золотницький рішуче простягнув руку, потримав долоню над полум’ям. Біль прийшов швидко, але він терпів, стиснув зуби, тільки один раз вирвався з грудей приглушений стогін. Довбуш не прибирав свічку.

Іванна не витримала видовища, відвернулася. Здається, цей поєдинок міг тривати вічно: Довбуш не збирається забирати вогонь. Золотницький — руку. Він радше готовий спалити її, аніж здатися. І те, що зараз відбувалося, дуже нагадувало останній бій полковника.

— Тут смаленим пахне! — гаркнув Дринчук. — Треба досмалити!

Довбуш глянув на опришка. Той уже тримав кліщами жарину з комина. Баюрак перехопив погляд ватажка і все зрозумів: Дринчук насправді нагодився вчасно, дозволивши Довбушу припинити катування, не відступивши при цьому і не визнавши в супротивникові сили.

Довбуш забрав свічку.

Золотницький опустив руку.

Іванна з криком кинулася на кривдника, намагаючись подряпати обличчя. Золотницький хотів відбитися, та обпечена рука дуже боліла, він скрикнув — і цим скористався Дринчук. Опришок улупив жертву топірцем по плечу, розрубуючи його до крові. Біль посилився, жертва навіть не кричала, а скавчала. Другим ударом Дринчук змусив пана завалитися на підлогу, опустив жарину йому на груди і наступив ногою, сильно притиснувши. Золотицький шалено закричав й скорчився від болю. Іванна божевільно зареготала. Баюрак поклав руку на плече Довбушу.

— Буде з нього, Олексо. Буде. Кінчаємо справу та йдемо геть.

Довбуш мовчки відсторонив Дринчука, скинув ногою жарину з грудей Золотницького, висмикнув пістоля, націлив дуло в голову жертви, спустив курок.

Усе.

Та відразу після пострілу з сусідньої кімнати почулися якісь звуки.

— Чули? — стрепенувся Дринчук. — Там хто?

— Пані. З дитиною, — відповіла Іванна.

Дринчук знову підхопив бартку, рішуче ступив до сусідніх покоїв.

— Олексо, зупини його! — скрикнув Баюрак. — Кат уже своє отримав!

Довбуш тримався на диво спокійно.

— Хіба не чув, як Іванка казала? Пані теж могла його зупинити. Досить терпіти. Люди не того від нас чекають.

— Але ж там лише жінка й дитина! Дринчук затявся, хіба не бачиш?

— Все це одне кодло, — була відповідь. — Хіба забув, як отець Кралевич оповідав про гайдамаків?

З-за дверей, за якими тим часом зник Іван Дринчук, долинув пронизливий нелюдський крик. Затим — дитячий вереск. І враз усе затихло.

Довбуш опустив голову.

Баюрак у розпачі опустив руки.

Іванна осіла на підлогу біля мертвого вбивці її сина, закрила долонями лице. З сусідніх покоїв вийшов Дринчук. Його топірець був у крові.

— Обох… Кінець цьому роду… Тепер — пан Фількевич, у мене є що йому сказати.

Довбуш звів голову, обвів поглядом місце вбивства, зупив його на Дринчукові.

— Досить, — відказав чітко. — Те, що сталося нині тут, повинно налякати всіх. Від пана Фількевича до пана коронного гетьмана. Доста терпіти. Паліть тут усе!