Третій рівень. Короткі історії

— Отже, всі мої зусилля тепер підуть за водою.

Ці слова Потоцький промовив спокійно, ніби відсторонено.

А тоді, в нападі нестримної люті, грюкнув кулаком по столу.

Пропало все.

Злість мусила знайти вихід.

Шляхтичів Адама Фількевича та Міхала Зарембу воєвода Потоцький прийняв, убраний просто. Не через бажання виглядати простим та доступним — узагалі не був налаштований нікого приймати. Та шляхтичі аж дуже добивалися.

— Ми вже кілька днів намагаємося отримати аудієнцію у вашої милості, пане коронний гетьмане, — відразу почав Заремба.

— Знаю, про що піде мова. Саме збирався до Варшави, був у своїй немирівській резиденції. Тому звістку про трагедію в домі Золотницького мені принесли туди, в Немирів, із запізненням. Інакше я вжив би заходів раніше.

— Не маючи змоги добитися до вас, ми вжили певних заходів своїми силами, — виступив наперед Фількевич. — Я підозрював, що Золотницьким розбійники не обмежаться. Тому підсилив варту в своєму маєтку і чекав. Але я навіть уявити собі не міг, що ці знахабнілі хлопи наскочать на мене так скоро!

— Це був Довбуш?

— На жаль, ні.

— Ви шкодуєте, що це був не Довбуш?

— Так. Я шкодую, що мої, готові до нападу, гайдуки не вбили Довбуша і не захопили його. Але один із хлопів, якого застрелили під час сутички, виявився моїм колишнім слугою. Такий собі Іван Дринчук, із місцевих.

— Його впізнали дворові люди Золотницького, — долучився Заремба. — Це він убив пані Золотницьку і їхню дитину.

— Скількох ви ще знищили, пане Фількевич?

— Негідників було лише двоє. Зовсім знахабніли від безкарності. Другий міг щось сказати, аби попекти його трохи залізом. Та я не встиг нічого запитати: після вбивства Золотницьких всі дуже люті. Полоненого опришка забили просто там, на місці. А тоді наштрикнули обох на палі та виставили на видному місці.

— Тутешня шляхта чекає від вас рішучих дій, пане коронний гетьмане, — додав Заремба.

— Ви не все мені говорите, пане Заремба, — мовив після короткої паузи Потоцький. — Прийшли — то кажіть сміливо.

— Коли так… Шляхта не задоволена, що ви, пане гетьмане, так довго закривали очі на Довбуша та інших хлопських лісових ватажків.

Потоцький розправив плечі.

— Отже, покутська шляхта не задоволена мною, панове?

— Так. Є такі, хто готовий писати про це листа на ім’я особисто короля Августа.

Потоцький спохмурнів.

— Не знаю, чи мушу виправдовуватися перед панством… Але я довший час був зайнятий справами польської корони. Мені здавалося, що звичайним хлопам ви, панове, в змозі самі підсікти ноги. Тепер же, коли цей Довбуш стає серйозною загрозою для корони, я особисто, просто зараз напишу наказ полковникові Станіславської залоги панові Пшелуському. Хай візьме півтори сотні солдатів і викурить Довбуша з його лігва!

Заремба та Фількевич мовчки вклонилися. А Потоцький підійшов до столика, взяв дзвіночка та, закалатавши ним, покликав до зали секретаря.