Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
На своєму обійсті, в Космачі, хазяйнував Штефан Дзвінчук. Він саме тесав кілок, коли до нього зайшов товариш із сусіднього села, Степан Мочернак. Мав до Штефка серйозну справу і, говорячи, цей гуцул час від часу позирав на Дзвінку, котра то виходила з хати на двір у своїх справах, то заходила назад. Сам же Дзвінчук інтересу приятеля до своєї жінки не помічав — обмірковував почуте від Мочернака, далі тримаючи на дві третини обтесаний кілок.
— То кажеш, Степане, хто зголоситься йти в загін тої, як її, поліції, аби Довбуша ловити, тому на місяць десять срібних талерів покладуть?
— Кажу тобі, Штефку, — справа надійна! — переконував Мочернак. — Довбуша злапаєш, не злапаєш, то вже як Бог дасть. Але поки його ловлять, десять срібних талерів кожного місяця матимеш! Покутські шляхтичі домовилися й склалися. Ще й годуватимуть дурно, чув, Штефку…
— По мені — так краще, най би його зловили швидше. На таке діло я згоден тих десять талерів втратити. Бо як злапають — десятки як не було, ге? Все то ся спинить?
— Його ще довгенько ловитимуть! — відмахнувся Мочернак, навіть не розуміючи, як неприємно це чути Штефанові. — То як, зголосимося?
Дзвінчук подумав. Тесонув сокирою ще кілька разів. Нарешті наважився.
— Так є. Хай мене запишуть, куди треба. Ловитиму Довбуша, через нього лихо саме по селах. Пани лютують, спокою чесним людям не дають.
Говорив Штефан навмисне голосно — аби Дзвінка, що саме знов вийшла з хати, добре його почула.
Тієї ночі опришки зупинилися на ніч у вірної людини, гуцула Ореста Щирука.
Хоч цьому газді Довбуш не так давно допоміг грішми і господиня мовчки поставила на стіл їсти, ватажок «чорних хлопців» відчував — несподіваним гостям тут не дуже раді. Та намагався на це не зважати. Розумів, що робиться тепер на Покутті.
Дочекавшись, поки жінка гляне в його бік, Орест жестом попросив її вийти з кімнати. Жінка ледь помітно кивнула, лишивши чоловіка сам на сам із опришками. Щирук кахикнув, неквапом підійшов до гостей. Відчувши — щось не те, Довбуш відклав ложку, запитально глянув на господаря.
— Що є, газдо?
— Вислухайте, хлопці… — почав обережно Орест. — Я обіцяв дати притулок та нагодувати. І я то роблю від чистого серця. Але так само щиро кажу: в мене жінка, діти…
— Виділи ми, Оресте, всю твою родину. Файних дітей маєш, файна жіночка. Ти ж не це хочеш сказати, так чи не так?
— Пожалійте, хлопці… Не губіть… Ходять чутки по селах: хто Довбуша прихистить — тому батоги й каторга, дітей сиротами лишать. Хто вкаже на хату, де Довбуш ночує — сто золотих від пана коронного гетьмана. Боюся я.
— І чого ж ти боїшся, чоловіче? — запитав Довбуш. — Каторги? Злих на язик сусідів? Чи може — себе самого?
— Як то — себе самого?
— А ось так: захочеш ти просто завтра сто гетьманських золотих мати, гріх на душу візьмеш. Дочекаєшся, поки ми спати вкладемося — і побіжиш своє діло робити. Гріхи потім відмолиш, церкві щедро пожертвуєш. Так чи не так, Оресте?
— Ночуйте нині, хлопи, — проговорив Щирук. — Ночуйте спокійно. Тільки… не губіть… Ідіть собі завтра рано з Богом… Бо погубите, хоч як погубите. Коли не тіло, так душу.
Опришки не мали, що сказати на те. Нарешті Довбуш підвівся.
— Не бійся, газдо. Нас ніхто не бачив. І нам би до ранку перебути. Більше тебе не потривожимо. Слово Довбуша.
При цих словах Орест Щирук перехрестився.
Ранком п’ятеро опришків стояли на галявині. Перед ними височіли бескиди, їхні вершини затягнуло білою пеленою туману. Побратими мовчали, всі дивилися на ватажка. Та мовчав і Олекса Довбуш — не мав, що сказати. Нарешті вперед виступив Павло Орфинюк.
— То як, отамане? Куди нам далі йти?
Знизав Довбуш плечима. Зовні він виглядав спокійним, та побратими, котрі знали його не перший рік, відчували: всередині ватажка все кипить. І вирвався б назовні гнів, та буде він змішаний із відчаєм. А показувати свій відчай Довбуш не хотів нікому.
— Весь світ перед нами, Павле. Ось туди — Польща. Ось туди — Угорщина. Там — Волощина.
Опришки знову мовчали. Але тепер вони дивилися вже на Орфинюка, котрий почав тяжку розмову.
— Що ж, отамане. Видно, тут не буде вже в нас ніякого діла. Розіб’ємо ми ще кілька корчем… Справа-то воно християнська… Але бач, Олексо, з деяких пір відвернувся від тебе Бог наш християнський.
— Ти, Орфинюче, говори — та міру знай.
— А ти, Олексо Добощук, не зиркай так грізно. Коли це не ти Бога прогнівив, то значить — ляхи в нас тут, на Покутті, завелися якісь особливі. Мусить бути якась причина всіх наших останніх невдач.