Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
— Що із ним непросто? — роздратовано поцікавився пан Фількевич, давній друг та сусіда Золотницького. — Невже влада справді не може впоратися з десятком озброєних вівчарів?
— Влада, пане Фількевич, швидше закриє очі на ту приватну особу, яка в один прекрасний момент пустить Довбушу кулю в спину або межи очі. Так сказав жандармський ротмістр, я лише повторюю. А ще він дав зрозуміти: існує таємний наказ Станіславського воєводи — опришків поки що особливо не займати.
— Наказ пана воєводи Потоцького, — кивнув третій шляхтич, Заремба. — Я так само чув про щось подібне. Але вірити не хотів.
— Запитайте хоч у жида Лейби, — пан Золотницький кивнув у бік шинкаря. — Він вам підтвердить: по селах та містах корчмарі, торговці, лихварі, інші господарі самі, за свої гроші, наймають собі варту. Чому? Бо клятий Довбуш приходить спочатку раз. Бере третину того, що є в помешканні. Але якщо жертва не стерпить і побіжить до жандармів — він повертається і забирає все! І по собі все запалить. Тому мовчати, терпіти і ділитися виходить їм усім дешевше.
— Ну, а варта — чим краще? — далі не розумів Заремба.
— Бо у варту набирають місцевих хлопів. Ті і гроші від наймача отримують, і опришкам не надто опираються. Всі при ділі, всім потроху перепадає.
— З того, що ви кажете, пане Золотницький, виглядає: вся округа платить Довбушу данину! — скреготнув зубами пан Фількевич. — Всі про це знають. Але чому пан воєвода дозволяє таке?
— Я заговорив про це із ротмістром, — мовив Золотницький. — Та офіцер порадив питати про подібні речі в самого пана Потоцького! Ось такі справи, панове. Або чорний хлоп Олекса Довбуш не по зубах панові воєводі Потоцькому, і він вирішив пустити все самопливом. Або він грає якусь свою гру.
Сказавши так, шляхтич налив іще по одній. Коли випили, пан Заремба промовив обережно:
— Я чув, пан Потоцький від недавнього часу знається з нечистою силою. А відомо: саме нечистий є покровителем опришків із чорних гір.
— Не кажи дурниць! — відмахнувся пан Фількевич. — Гетьман просто віднедавна захопився різного роду окультними науками. До мене доходило, що гороскопам та пророцтвам він почав вірити частіше, ніж навіть власним очам.
— Панове, хай Потоцький вірить хоч Богу, хоч чорту! — вигукнув Золотницький. — Аби тільки той, кому він вірить, врозумив воєводу! І переконав викликати на Довбуша коронні війська! Згадайте — це ж пан Юзеф власноручно відкинув від Немирова козацького полковника Палія.
Фількевич зітхнув.
— То було сорок років тому, панове! Тепер велика політика інша. Я краєм вуха чув від когось із Станіславовських шляхтичів: наш коронний гетьман хоче шукати союзу з козацькими старшинами. Тому й не хоче дратувати українців. Ось чому Довбуша терплять.
При цих словах шляхтичі перезирнулися і заговорили далі тихіше, мов справжні змовники.
— Не будемо, панове, собі такою високою політикою голови сушити, — мовив Золотницький. — Нам з вами тут, далеко від великої влади, треба жити. Тому я хочу скористатися порадою жандармського ротмістра і знищити Довбуша своїми силами.
— А чому не своїми руками? — поцікавився Фількевич.
— Бо не хочу бруднити об хлопа свої руки! Сподіваюся, ви поділяєте мою думку?
— Поділяємо, — відповів за всіх після короткої паузи Заремба. — Лишається знайти, хто це зробить вправно, гарно та швидко.
— Скоро такі справи не робляться, — зауважив Фількевич. — Слід би все продумати добре. Й так само добре підготувати. Раз уже ми при цьому, пропоную кожному думати. І збиратися для обміну думками частіше.
На цьому Золотницький налив ще по одній чарці — домовленість слід запити…
III
Поки Олекса говорив, на небі рясно висипали зорі.
Ніч стояла місячна, світла, і він, уже звиклий до темряви, міг бачити вельми зацікавлене його оповіддю лице коханки. Марічка вже не лежала поруч, не притискалася до його грудей: сіла, натягнувши на коліна довгу світлу футболку. Її очі сяяли, мов дві ясні зірки, котрі спустилися з небес надто близько.
— Це все ти сам придумав? — запитала вона.
— Події могли так розвиватися, — повторив Олекса, зручніше мостячись на ліжнику. — Так чи інакше, думав над цим довгенько. І висновок напрошується однозначний: Довбуша та його «чорних хлопців» чіпати заборонив особисто воєвода Потоцький. Причому спеціальних паперів не писав, грамот не видавав. Знаєш, як зараз постійно буває: сказано ментам когось не чіпати — і його не чіпають, хоч він триста разів бандит і гопник.