Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
— Буває таке, — погодилася Марічка. — І не лише в Києві. Ось знову ти переводиш усе в політику!
— До чого тут політика? Я кажу тільки про те, що звичаї вісімнадцятого століття мало чим відрізнялися від звичаїв століття двадцять першого. Принаймні, тут, на наших землях. Хай за іншої влади. Сказав, умовно кажучи, великий начальник не чіпати такого-то — і все, слуги закону закривають очі. Коли вже зовсім притисне і доводиться ловити, дуже швидко відпускають.
Марічка підсмикнула нижній краєчок футболки.
— Слухай, ти вважаєш Довбуша гопником?
— Оп-па! Звідки ти це взяла! — Олекса аж підхопився з ліжника.
— Щойно сам же сказав: Довбуша та його ватагу жандарми отримали неофіційний наказ не чіпати, так само, як нині поліція має наказ не чіпати гопників. Ти порівняв народного героя з гопником?
— Тьфу! Ти надто буквально все сприйняла! Я приклад навів, розумієш? Ну, хай він невдалий, цей приклад… Беру гопників назад. Просто тепер не знаю, яка може бути аналогія…
— Не шукав би сумнівних схожостей! — у голосі Марічки бринькнули повчальні нотки. — Краще далі говори, цікаво ж.
— Між іншим, справді цікаво, якщо спробувати розібратися й копнути глибше, — погодився Олекса, зіпершись на лікоть. — Значить, реально існувала така, гм, політична ситуація. Воєвода Юзеф Потоцький шукав союзу з Францією в обхід Росії, із якою в Польщі була ніби вічна дружба. Аби почуватися впевненіше, не хотів дратувати українців, Гетьманщину. Саме тому на дійства Довбуша поки заплющувалися очі тодішньої тутешньої влади. Шляхту це бісило, але вдіяти вони нічого не могли.
— Сам же кажеш — думали, як би прибрати ненависного опришка чужими руками…
— Думали, вірно. Тобто, могли думати. Так чи інакше, шукали варіанти. Бог його знає, чи довго б це тягнулося і чим би, зрештою, скінчилося, аби не сталося трагедії. Яка навіть тоді була зафіксована кримінальною поліцією, після чого стала надбанням реальної історії. На мою думку, трагедія сталася б так чи інакше. Просто хід подій прискорила та обставина, що в шляхтичів від власної безпорадності, як нині кажуть, зривало дах. Ну а в житті самого Довбуша та страшна подія стала воістину переломним моментом…
IV
У маєтку пана Золотницького того вечора гуляли шляхтичі.
Господиня, пані Малгожата Золотницька, попервах сама виходила до гостей, навіть сідала з ними за стіл. Та згодом гульки стали частими, набували, як на її погляд, дедалі непристойніших форм, і пані просто не хотіла й не могла вже того терпіти. Так було й цього разу: зі стриманою ввічливістю привітавши чоловікових друзів, послалася на головний біль та пішла в свої покої. Туди ж покоївка принесла пані Малгожаті порошки та склянку з водою.
— Доктор сказав, що від цього спеціального порошку пані спатиме, мов дитина, — зазначила служниця.
— Було б дуже добре, аби так, — зітхнула пані. — Бо всю минулу ніч не могла заснути — тепер вони святкують одужання мого чоловіка. А раніше приходили підтримувати, коли хворів.
— Вибачте за зухвалість, але…
Пані Малгожата суворо зиркнула на свою покоївку.
— Що таке?
— Панові Богуславу, здається, останнім часом усе одно, що святкувати…
— А то вже не твоя справа, дівко! — піднесла голос пані. — Святкує, але без особливої радості. Лиши мене. І не пускай туди, до зали, мою дитину — рано йому ще бачити подібне свинство.
Незабаром після того, як покоївка пішла, більше не насмілившись нічого сказати, пані Золотницька заснула міцним сном, прийнявши порошки.
Хто знає. Може б, краще їй не треба було спати тієї ночі. Раптом її втручання щось би зупинило…
Розгул шляхтичів справді набув уже зовсім непристойних форм.
Заремба, впившись до напівпритомного стану, почав смикати за рукав такого самого п’яного шляхтича, чиє ім’я раптом забув.
— Я п-прошу ув-ваги… Я п-прошу ув-ваги! — не вгавав Заремба.
— Тримайся міцно! — гарикнув такий самий п’яний шляхтич. — Пив, як канарок, а впився як…
Не докінчив фрази — враз задумався, шукаючи порівняння для свого п’яного товариша. Думаючи, він почав сильно трясти головою.
— Це я пив, як канарок? — запитав тим часом Заремба.
— Почекай. Коли в нас буде день святого…
Шляхтич знову не договорив фразу, почав мовчки хитатися з боку в бік, загубивши думку.