Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
Навідувати Єлену, дружину свого побратима Олекси Довбуша, та його маленького сина Олексика, визвався Василь Баюрак. Причина була не лише в тому, що сам Довбуш не міг вільно з’являтися в рідному Печеніжині. Знав Баюрак, добре знав про Дзвінку в Космачі, до якої ватажок опришків учащав вільніше. Та не один він серед «чорних хлопців» знав то. Ось чому боявся, аби хтось інший не розпустив язика. Собі ж Баюрак довіряв, а Єлену — жалів, хоча й Довбушеві не міг та й не мав права нічого закинути.
Цього разу, прощаючись із нею, хотів пригорнути до себе по-товариському. Та стримався, лиш торкнувся жіночого плеча, мовив:
— Треба терпіти, Єлено.
— Як я терплю, Василю — ніхто так не терпить, — зітхнула вона. — Вже шостий рік пішов, як чоловік по лісах ховається. Був днями отець Кралевич, говорив — нам з дитям краще в Угорщину перебиратися. Там хоч Добощуків не шукатимуть. Може, перекажеш мужеві, хай би так і зробив?
— Олекса мусить бути тут, — твердо сказав Баюрак. — Люди в нього вірити почали.
— Пощо мені люди та їхня віра, коли син без батька росте! — відмахнулася Єлена. — А я за живим чоловіком — мов удова. Я так отцеві Кралевичу сказала: в Угорщині може спокій буде. Тільки щастя нам уже ніде не знайти. Та й вам усім, Василю, до людського щастя вже нема вороття.
Ось тут уже не стримався Баюрак — у пориві взяв жінку за плечі, на мить притиснув до себе, швидко відсторонив.
— Мушу їхати, Єлено. А ти… Чекай чоловіка на Великдень.
— Мала вже такі свята, — відказала Єлена. — Прийде під вечір. Поїде рано… Ти перекажи йому, Василю: синок хворіє. Не дивись, що так живо грається. В нього давно у грудях хрипить. Перестудився, коли батько в ліс його брав.
А сам Олекса Довбуш тим часом обережно стукав у двері хати Штефана Дзвінчука, космацького селянина. Напевне знав, що нема хазяїна вдома. Та й господиня знала, хто прийшов: відчинила хутко, відразу кинулася в обійми — Довбуш ледь устиг топірець-бартку прихилити до одвірка.
— Скільки я тебе не видів, Дзвінко? — запитав стиха.
— Давно. Так давно, що ніби вчора розсталися, Олексо, — почув у відповідь.
— Не буває так…
— З тобою все буває, Олексо, — відповіла Марічка, котру, по Дзвінчукові, в Космачі всі кликали Дзвінкою.
Вони знову поцілувалися, після чого Довбуш, відсторонивши коханку, мовив:
— Штефана твого вчора в Коломиї бачили. На ярмарку. Ярмарок завтра розійдеться. У нас кавалок дня і ціла ніч, Дзвінко.
Дзвінка засміялася, закинувши голову назад.
— Ти чого? — здивувався Довбуш.
— І давно ти на Стефана зважати став?
— Не зважаю я на нього, — мовив ватажок опришків. — Не слід лиш, аби він мене тут бачив. Бо як побачить — тут і смерть його. А вдовою тебе робити не хочу.
— Хіба не візьмеш потому за себе, Олексо?
— Сама знаєш — маю жону і сина. Краще, коли ми грішно любимося. Бо законна родина мусить ховатися від гріха.
З цими словами вони зайшли до хати. Зачинилися двері.
Не подобалося шляхтичам, ох не до вподоби було збиратися, наче змовникам, під вечір у косовській корчмі. Але пан Богуслав Золотницький, котрий запросив товариство цього разу, не хотів таких розмов удома. І решта погодилися з ним: надто ризиковані та слизькі теми зринають, аби ще порушувати ними домашній спокій.
Цієї пори в шинку не було нікого: старий Лейба знав наперед про зібрання шановного панства, тож вигнав звідти всіх зайд, зачинив за шляхтичами двері, коли всі зібралися, і сам охоче обслуговував. При Лейбі говорити не боялися: шинкар сам потерпав від «чорних хлопців», тож нікому не донесе.
Хоча, якщо розібратися, жодної крамоли в розмовах місцевих панів не було. Ну, лаяли воєводу Потоцького… Так насправді є за віщо. Не може дати раду опришкам, а хлопи від того вже зовсім розходилися.
Коли випили по першій, пан Золотницький розказав товариству сумну історію про те, як закликав на ярмарку жандармського ротмістра робити свою роботу.
— Всі ми платимо з власної кишені чималі гроші, аби утримувати жандармерію! Хіба не так? — розорявся шляхтич. — Я то й кажу ротмістрові! Пане ротмістр, ми вас утримуємо, а ви за наші ж гроші не можете захистити нас від цих клятих опришків уже шостий рік! Так знаєте, що він мені сказав? Ніхто не винен, що жандармів кличуть уже після того, як Довбуш зі своєю ватагою наробили людям лиха!
Шляхтичі обурено загули, та Золотницький жестом зупинив гамір:
— І то ще не все, панове! Я запитую ротмістра: невже на нахабство простого брудного чорного хлопа не знайдеться в окрузі ані закону, ані жандармської кулі? Він так глянув на всі боки, а тоді каже: прошу пана відійти на два слова. Забагато, мовляв, вух довкола. Кого, спитаєте ви, боїться жандарм? Слухайте далі, що я вам скажу! Коли ми відійшли, ротмістр говорить: «З тим Довбушем все складається не так просто».