Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
— Бо ми від імені нового короля Станіслава пообіцяємо Гетьманщині автономію! — заявив Потоцький. — Також — ще більші права, ніж вони мають вже майже сто років після договору в Переяславі. Ну, а обіцяти, як ви знаєте, можна багато. Бо наша мета — не українська автономія, а польська корона.
Сказавши так, Юзеф Потоцький піднявся зі свого місця. Шляхтичі, наслідуючи його приклад, теж підвелися. Хтось не стримався — заплескав у долоні, вітаючи мудре рішення. Сміливця підтримали інші.
Хлопці вийшли з лісу, звеліли Михайлові зловити, забити та оббілувати вівцю, і хлопець-пастушок не насмілився перечити. Лісовим хлопам у цих краях не перечив ніхто. Навпаки, часто прості гуцули вважали за честь нагодувати, напоїти опришків, та ще й дати з собою щось у торби.
Лиш не хазяїн, на якого найнявся працювати молодий пастух Михайло.
Коли опришки доїли зварене м’ясо, наполігши при тому, аби хлопець теж попоїв, найбільшу кістку кинули собаці. Пастуший пес охоче заходився її гризти, а кульгавий хлоп, з усього — старший у ватазі, промовив:
— Ну, подякували за гостину, хлопче. Решту м’яса беремо з собою в бордюки й тайстри.
— Аби’сь на здоровля, — тільки й зміг відповісти Михайло.
— Як маєш будз[Будз (буз) — сир з овечого молока, традиційна їжа гуцулів.] овечий, то давай до купи.
— Ви хоч як візьмете! — вирвалося в хлопця. — А я що газді маю говорити?
— Так і скажи — Довбуш був, вівці забрав.
Не повірив своїм вухам пастух. Очам теж не повірив. Ось цей кульгавий, нічим із себе зовні не показний…
— Та де — Довбуш! Справді Довбуш?
— А ти думав — я який? — реготнув ватажок опришків. — Головою до неба і з трьома руками? Скажи йому може ти, Баюраче?
— Довбуш, Довбуш! Бігме, Довбуш! — підтвердив ліпший друг ватажка, Василь Баюрак.
Сказавши так, він і решта опришків, разом із самим Олексою Довбушем, перехрестилися. Пастух Михайло далі дивився на них, витріщивши очі.
— Ч’о ся витріщаєш? — спитав Баюрак.
— Як вас грім не побив… За хреста… Ви ж хрести поклали. А кажуть, Довбуш та його чорні хлопці із нечистою силою в горах водяться. Тому їх і зловити не можна.
— Я, хлопе, тільки в одного Бога-Отця й вірю, — сказав на те Довбуш. — Піди хоч до панотця Кралевича з Сапогова. Це недалеко від мого рідного Печеніжина. Най той панотець тобі скаже, в кого і у що вірить Олекса Добощук. Той, хто вірить у нечистого — не вірить ні в що. А без віри, хлопе, ми не люди.
Рішення прийшло несподівано. Михайло й сам собі повірити не міг, що наважився на таке.
— Ну, раз так, — мовив пастух, — тоді бери мене з собою до ватаги, Олексо. Бо газда все’дно не повірит, що то Довбуш на мене наскочив. Тепер уже давно всі кругом тільки що — враз на тебе кивають.
Довбуш глянув на своїх побратимів. Зустрівся очима з Баюраком.
— То як кажеш, Василю?
— А так і скажу, Олексо. Вірні побратими нам згодяться. Ось лиш чи стане в хлопа сміливості. Чи надто він меткий.
Ватажок перевів погляд на іншого опришка.
— Кажи ти, Павле Орфинюк.
Замість слів вийняв Павло Орфинюк зі шкіряних піхов великого ножа. Простягнув його Довбушу. Новобранець Михайло, не розуміючи, що відбувається, про всяк випадок зробив крок назад. Погляд його був прикутий до ножа. Довбуш перехопив цей погляд, підкинув ножа на долоні.
— Зара побачимо, хлопе, на що ти годен.
Опришки швидко стали в коло.
Орфинюк підштовхнув усередину Михайла. Пастух далі не розумів, до чого все ведеться.
Довбуш знову підкинув ножа, перехопив його за руків’я-колодку. Опустився, спираючись об топірець, на коліна. Після того розрив лезом землю, так, аби туди міцно встромилася колодочка. Тепер ніж стирчав з землі лезом догори.
Довбуш, не піднімаючись, глянув на Михайла знизу.
— Давай, хлопе. Покажи себе. Падай на ніж!
Михайло обвів поглядом опришків. Всі, включно з Василем Баюраком і Петром Орфинюком, кивнули: хлопець мусить падати.
На мить запала дзвінка тиша.
А потім пастух, заплющивши очі, з криком повалився грудьми на лезо ножа.
Та щойно він заплющив очі і почав завалюватися, як Довбуш вхопив ножа за руків’я і висмикнув його з землі.
Михайло впав просто на землю, продовжуючи голосно кричати. Його крик злився з реготом опришків. Луною пішов він по полонині, де мирно паслася отара.
Василь Баюрак простягнув Михайлові руку. Той, намагаючись посміхатися, підвівся з землі сам, без сторонньої допомоги. Підвівся, спираючись на топірець-бартку, і Довбуш.
— Не гнівайся, хлопче. Годишся в побратими, — мовив ватажок опришків, дружньо ляснувши хлопця по плечу.