Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
Одного пострілу виявилося досить, аби хлопчик, зойкнувши від болю, поточився і впав. Довкола голови дитини розпливлася пляма крові.
З гуркотом упав кубок з голови І ванни — нещасна жінка з криком пораненої птахи кинулася до вбитого сина. І аж тепер запала тиша, яку порушував лише жіночий стогін.
А в дверях вже з’явилася покоївка пані Малгожати…
За кілька днів після того, як Іванну з мертвим сином пані відпустила додому в село, жінка повернулася назад до маєтку Золотницьких. Власне, таким був панський наказ: поховати дитину й вертатися назад, до служби. На стук браму відчинив вартовий зі смолоскипом у руці. Роздивившись, хто прийшов, він опустив смолоскип, буркнув:
— Ти де тягалася, курво? Тебе вже кілька день шукають!
— Чого мене шукати? — безбарвно відповіла вбрана в чорне жінка. — До суду ходила.
— Хоч я теж жива людина і жаль мені тебе, Іванко — але ти таки дурна! — сплюнув вартовий спересердя. — Хто з паном Золотницьким судитися буде? Він сам справді нічого не пам’ятає, впився до безтямного стану. А гості його мовчатимуть.
— Знайшла я суддю. Розглянув моє діло, — мовила Іванна.
— Та де! І що за один?
Замість відповіді Іванна відступила вбік. Із темряви, спираючись на топірець, виступив Олекса Довбуш.
— Я тут, — і, не давши сказати вартовому більше ні слова, звелів коротко: — Гайда, хлопці, крутіть його.
Вартовий навіть крикнути не встиг — опришки налетіли миттю з усіх боків, скрутили вартового, зв’язали та заткнули йому рота — для цього Іванна зняла свою чорну хустку і простягнула її одному з месників.
— Баюраче, ти тут бував. Пам’ятаєш, де які кімнати в палаці?
— Не забув, Олексо, — тихо мовив Василь Баюрак.
— Павле, Орфинюк, став хлопців під вікнами! Василю — і ти, Дринчук: зі мною підете! Іванко, ходи теж, глянеш у ті поганські очі останній раз. Михайле — брама!
Колишній пастух, тепер — «чорний хлопець» Михайло швидко зачинив браму. Опришки розбіглися виконувати наказ ватажка. Дринчук, перехопивши топірець так, аби зручніше було бити, посунув до покоїв. Довбуш рушив за ним, та Баюрак затримав його:
— Чекай, Олексо! Заверни Дринчука! Най тут си лишить!
— Що є, Василю? — здивувався Довбуш.
— Хіба сам не видиш? Він давно крови хоче!
— А я сюди не за панським добром прийшов! — почулося у відповідь. — Говорив уже і ще скажу: хто відси хоч шеляга ламаного візьме — тим скарбом подавиться! Цією рукою до рота запхаю!
Для наочності Довбуш показав праву руку, стиснуту в кулак.
— Кров од крови різниться! — вперто стояв на своєму Баюрак. — Скарати ката Золотницького — то одне. Тільки ж на цьому навряд чи хлопці зупиняться! Знаєш, Олексо, як кров п’янить!
Тишу враз порушили крики та кілька пострілів. Довбуш повернувся, рішуче покульгав до покоїв, де вже зник Дринчук. Баюрак поспішив за ватажком. Він далі гостро відчував недобре. За ними, трошки відстаючи, йшла Іванна, простоволоса, волосся розсипане по плечах…
Один удар — прочинилися двері панської спальні. Золотницький був там сам, сидів на ліжку в нічній сорочці, з пістолем у руці. Щойно розчахнулися двері, він стрельнув — та навмання, куля лиш впилася в одвірок. Перезарядити пістоля в Золотницького не стало часу. Він у безсилій люті жбурнув пістоля у куток, кинувся до шаблі, що висіла на стіні над ліжком. Та Іван Дринчук, котрий зайшов перший, рухався швидше. Кинувшись панові навперейми, ударом кулака збив його з ніг, замахнувся топірцем. Ззаду пролунав крик Довбуша:
— Чекай! Стій!
Та Дринчук не слухав ватажка — вдарив Золотницького барткою по голові. Але в останній момент, відчайдушно рятуючи життя, Золотницький ухилився від удару, лезо топірця впилося в підлогу. Вдарити вдруге Дринчук не встиг — наспілий Баюрак перехопив його руку.
— Ти що? Вбивцю дітей жалієш? — скрикнув Дринчук.
— Він дістане своє, Іване! — голосно промовив Довбуш. — Ми за цим сюди прийшли! Тільки не так треба. Іванко, підійди.
Опустив Дринчук топірець, ступив трохи вбік. Відступив і Баюрак, пропускаючи розпатлану Іванну. Вона стала над лежачим безпорадним Золотницьким, наче фантом.
— Ти давно в нього служиш, Іванко. Кажи, чи мучив він людей, — почав Довбуш.
— Карав, і то люто. Бувало, два рази на день когось серед двору буками били. А рік тому пастуха Яська до смерті замордували.