Крига. Частини І–ІІ

— Слухаю.

— Ви маєте нагоду, — прошепотіла вона.

— Мгм?

— Ось і ваш вовк. Чекає. Ходімо.

— Що?

— Думаєте, вкусить? Можу побитися об заклад, що в нього залишилося небагато зубів.

Відчувалося гарячий рум’янець на щоках.

— Вистачить.

Вона підняла голову.

— Показуються перші зірки. Погляньте. Що це за сузір’я?

— Не знаю, — вивільнилося руку. — Вибачте.

Вистрибнулося на сходи й сховалося усередині вагона. Помисел перечекати до Іркутська за замкнутими дверима купе знову став привабливішим.

У перспективі коридору з’явилася пані Блютфельд. Вистрибнулося на інший бік потяга.

Тут на прогулянку вибралося значно менше пасажирів, з північного боку не було зеленого поля, яке би тяглося до хвойно-листяного лісу, як на півдні; тут мало не одразу за насипом починалося наге осипище, із заходу розбите східчастими терасами й прорізане глибокою рікою уламків гірської породи, а зі сходу простягалося майже до самої вершини, що височіла над перевалом і долиною, наче сторожова вежа. Піднялося на кільканадцять метрів, присілося на нагрітому сонцем піщанику. Експрес зупинився перед самим поворотом, за яким колія спускалася багатомильною дугою в іще нижчу долину. Пасажири розбрелися околицею, звідсіля було видно усю луку за потягом і схили гір навпроти, дивовижно сплощених і заокруглених, а ще вкриту вечірньою тінню ущелину, звідки виринала колія. Навіть у своїх прогулянках і виборі місця, де вони розкладали на траві ковдри та імпровізували невеликі пікніки, пасажири інстинктивно зберігали поділ на перший і другий клас: ніхто з тих, хто їхав у люксі, не забрів на захід, за лінію вагона-ресторану, й так само небагато пасажирів купейних вагонів перетнули її. Бачилося капелюхи й казанки чоловіків і білі парасольки жінок на тлі темної зелені, прогулянкові групки доходили до кущів і дерев. Були й діти — вони гамірно бігали одне за одним між вагонами експреса; діти, хоча й нечисленні, робили найбільше галасу. Гори Уралу стояли, натомість, тихі, спокійні — образ сонної глушини до вторгнення людини. Низьке Сонце накладало на них червінь, жовтизну й сепію довгими мазками променів. Барви були теплі, але вітер тут дме студений — запнулося піджак, обійнялося коліна. Ніхто не дивився. Князь зі свитою залишився на іншому боці, за локомотивом. Сталева потвора не подавала ознак життя, з димаря не підносився подих, жодного руху за віконцями кабіни машиніста.